В Інституті історичної освіти Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова завжди проводиться активне патріотичне виховання студентів, відбуваються зустрічі з учасниками бойових дій, ветеранами, очевидцями та жертвами подій 1941-1945 років. На лекціях, семінарах та в поза лекційний час у студентів виховують патріотизм, гуманізм, повагу та небайдужість до людей, які відстоювали наше майбутнє… Бо ж те, чого так часто не здатні побачити очі, можуть відчути серця.

Чергову таку зустріч організували за підтримки директора Інституту Олександра Сушка та заступника з організаційно-виховної роботи Ігоря Вєтрова студенти-історики. Драгоманівці були в гостях у Валентини Самойленко.

«… Як не запам’ятати «мішки»!? З них виводили на розстріл…», - з болем розповідає Валентина Іванівна, людина яка пережила нелегкі часи окупації. «Мішками», як згадує наша героїня, називали карцери, в які саджали «найнебезпечніших» для Третього Рейху людей.

Перебуваючи в захопленому Києві, вона зі своїми подругами добувала таємно поширювала серед населення радянські газети та листівки, а також шукала зв’язки з радянськими підпільниками. А влітку 1942 року під час масових облав за доносом вона була заарештована і посаджена до камери гестапо.

«Арештували мене на роботі. Працювала я тоді ще на консервному заводі. Прийшли два поліцая в плащах, оголосили за що мене арештовують і, що дуже дивно, цілий конвой віз мене і ще одну, арештовану бабусю, в трамваї до гестапо», - ділиться спогадами Валентина Іванівна. У камері, куди її посадили, перебували відомі підпільниці легендарної групи Івана Кудрі: Раїса Окіпна та Євгенія Бремер. «Було холодно, а камера дуже маленька… на стелі невеличке вікно, через яке ледве-ледве проходило світло… а за стіною, як досі пам’ятаю, -- зі слізьми пригадує Валентина Іванівна, – хтось дуже гарно виводив «Дивлюсь я на небо…».

Після численних катувань юну підпільницю заслали до табору в німецьке с. Бамбер. З нього Валентині Іванівні вдалося врятуватись дивом. Справа в тому, що людей, які були хворі на туберкульоз, дифтерію, кволих та старих розстрілювали, спалювали або повертали назад додому ешелонами. Героїні вдалося підробити довідку, начебто вона хвора на туберкульоз: так повернулась до рідного Києва.

З болем пригадує Валентина Іванівна ті лихі часи, сторінки життя, що назавжди вирвані, а забути не сила. Кожен епізод глибоко врізався у пам'ять. До прикладу пригадує один болючий випадок, що відбувся з нею, коли кияни зустрічали визволителів. «Мати сказала, щоб я винесла солдатам чогось попоїсти. А в нас залишились з літа помідори. І ось я тримаю в руках ці помідори і плачу, - згадує бабуся, - Підходить до мене солдат, такий «сибіряка» в новій шинелі і говорить: «Чего ревеш? Не рада?». Це була осінь 1943 року. Війська 1-го Українського фронту в наступальних операціях звільняли столицю України.

А далі знову життя… Здобула вищу освіту на історичному факультеті Київського університету, згодом, після роботи у середній школі № 2 м. Києва, навчалася в аспірантурі АН УПСР, де у 1952 році захистила дисертацію. Працювала в Державному історичному музеї УРСР, а з відкриттям історичного факультету КПДІ ім. О. М. Горького (теперішній – Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова) у 1969 р. працювала доцентом кафедри історії СРСР до 1988 року.

Зараз Валентині Іванівні 90 років. Вона погано чує після нелюдських побоїв і знущань в карцері гестапо. Доглядає за нею донька – Анна Тимофіївна. За її словами наша героїня багато дивиться телебачення, відпочиває та читає. Особливо полюбляє творчість Ліни Костенко. То ж від усіх студентів-драгоманівців хочеться подякувати Валентині Іванівні за теплу зустріч, щиру розмову та побажати ще багато-багато щасливих мирних років життя.

Віталій БЕСАРАБ

Сергій КУХ,

Прес-служба університету