Чи задумувався хтось із нас бодай на мить, чи гідний він назвати себе справжнім патріотом? Взагалі, якими рисами повинен бути наділений справжній син чи донька країни? Чи є вони серед нас? Напевно, для того, щоб країна пишалася своїми громадянами, кожен мусить почати з себе, багато й плідно працювати і вірити в свою націю. Щасливі драгоманівці, що і в їхній когорті є такі.

Ось уже майже пів століття доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри етнології Інституту історичної освіти НПУ Петро Макарович Чернега невтомно працює над тим, аби про суспільно-політичну і економічну історію українського народу періоду Другої світової війни знали краще. Його любов до рідної землі, культури, мови та непереборне бажання працювати дають йому можливість заробляти на хліб улюбленою справою, при цьому ділячись глибоким досвідом з молодим поколінням. Прес-служба Драгоманівського вишу мала приємну розмову з науковцем-педагогом. Пропонуємо її до уваги читачів сайту.

 - Доброго дня, Петре Макаровичу! Напередодні Дня освітянина студенти Інституту історичної освіти Драгоманівського університету організували чудовий захід – провели церемонію нагородження найкращих, за їхньою версією, викладачів. Найбільшу кількість голосів у номінації «Патріот України» отримали саме Ви. Скажіть, будь ласка, чи стало це для Вас несподіванкою?

- Справа в тому, що патріотом я себе вважаю ще з молодих років, коли зіткнувся з певними життєвими обставинами. У Берліні, у полку КГБ за радянської влади, (це полк, який охороняв посольства і резиденцію розвідки Радянського Союзу в Західній Європі, в НДР (Німецька Демократична Республіка – ред.)) я мав можливість доступу до величезної бібліотеки, де зосереджувалася чимала кількість радянської періодики - все, що виходило. Я читав, читав, читав… А ми ж молоді були, сумували за Батьківщиною. От, я й вирішив виписати україномовну газету «Радянська Україна». Один на 500 тисяч воїнів групи радянської армії в Німеччині. Вона, правда, місяць до мене йшла, ходила по всіх полках, але потім приходила... Так от я почав формувати у собі патріотизм. Вчителі, звичайно, допомогли, а потім і викладачі університету завершили цей процес.

Щодо нагородження… Розумієте, соціальний склад викладачів нашого Інституту дуже різноманітний, але таких людей, які пішли від «справжньої землі» небагато. Зараз багато нових молодих кадрів, а вони вже виросли «на асфальті». Я впевнений, у них ще все попереду і усвідомлення деяких речей теж прийде.

- Петре Макаровичу, а хто такий на Вашу думку, патріот? Якими рисами така людина повинна бути наділена?

- Патріот – це той, хто любить рідну землю, той край, де він народився, те село, вулицю, хату, все, що його оточувало з самого дитинства. І, звичайно ж, це той, хто любить рідну мову, звичаї, традиції, загалом – культуру. Який кохається в цій культурі, пишається нею, аналітично й критично її оцінює, звичайно. Але не тільки знає своє, а ще й отримує знання з інших культур, толерантно їх сприймає. Він обов’язково повинен присвятити своє життя рідній землі, культурі, мові і, звичайно ж, прославляти її. Адже чому я обрав саме такий спосіб життя? Тому що викладацький корпус, я вже не кажу про студентів, він не знає історії культури нашого народу, бо її не вивчали. Так само, як не вивчали й історії України. А культура наша багата, хоч вона й носила такий собі гуманітарний характер, тому що ми були колонізованим народом, пригнобленим. У той час приділялася увага тільки гуманітарним галузям нашої культури. Але й цих гуманітарних досягнень український народ геть не знає. Я впевнений, що викладачі з філологічних факультетів не знають історії української мови, за виключенням тих, хто читає цей предмет. Хто зараз знає, що наша мова одна з найдавніших мов, що вона складала основу індоєвропейської групи мов? А взяти досягнення тої ж літератури! Все приписують московській… От тому й поставив за мету працювати в цьому напрямі. Коли мене професор Борисенко запросив із КПІ, я там читав «Історію КПРС», «Історію радянського суспільства», читати тут курс «Історія української культури» - я погодився без вагань. Це був 1993 рік. Я першим розробив цей курс і читаю його й сьогодні. Це дуже важливий курс. І це чудово, що його ввели на всіх факультетах і спеціальностях, хоч він і невеличкий, там всього 2 кредити – 72 години. Але навіть цього досить для формування почуття патріотизму в наших першокурсників.

- Петре Макаровичу, Ви сказали, що самі розробляли курс «Історія української культури», який читаєте й досі. Це лише власний науковий і життєвий досвід чи й чималий теоретико-методологічний контекст?

- Я читаю курс лекцій «Історія української культури», а тема докторської дисертації в мене пов’язана з дослідження війни, також патріотичного звучання. Коли святкували перемогу над фашистськими загарбниками в Другій світовій війні, то зазвичай колись говорили про Радянський Союз і російський народ, забуваючи про українців та інші багаточисельні народи того ж РСРС, які поклали на олтар перемоги більше жертв, ніж росіяни. Тому, я й обрав собі тему «Внесок робітників України у створення воєнно-промислової бази Радянського Союзу». Це патріотична тема, цим до цього ніхто не займався. Більшу половину воєнно-промислової бази Радянського Союзу складали продуктивні сили, виробничі потужності, людські ресурси, науково-технічний потенціал України. Кажуть: «На Уралі база була…». Нічого там не було, ніякої воєнно-промислової бази. Там були побудовані лише старі петровські заводи. Саме в 1941 році все було вивезено з України (десь до 2-х млн. робітників, спеціалістів, близько 500 великих підприємств) і на базі російського було зведено воєнно-промисловий комплекс. От я й взявся цю тему досліджувати.

- А як «Історія української культури» у Вашому житті з’явилася?

- А історію культури я почав вивчати вже тут, коли очолив кафедру слов’ян, а потім – кафедру слов’ян і народознавства. До речі, завдяки підтримці ректорату я запровадив вперше вивчення народознавства в нашому університеті. До цього була лише спеціалізація «Історія і правознавство», а ми запровадили «Історію і народознавство». Далі створили кабінет народознавства… Потім, завдяки ректору, поділили кафедру слов’ян, бо вона була дуже велика, на три кафедри. Так, як я цю спеціалізацію запроваджував, і кадри в нас уже були готові, то я й очолив її.

Ну, і, звичайно ж, вивчення предмету «Історія української культури» і читання його студентам – ось це сприяло моєму подальшому спрямуванню власних наукових досліджень за вектором вивчення культуротворчого процесу українського народу. А сьогодні ми вивчаємо вже етногенез, тобто докопуємося до коріння українського народу, його походження, його прадавності, до його не тільки звичаїв і традицій, а до його педагогіки, тобто етнопедагогіки, етнодемографії, етнолінгвістики… Ми хочемо запровадити ще етносоціологію. Це все, чим сьогодні живе увесь світ. Сьогодні весь світ докопується до першооснов людського буття, намагається глибше пізнати свою націю, її глибинні основи, етнічні, економічні, соціальні… Тому, етнологія, думаю, справедливо посідає одне з провідних місць.

- Скажіть, будь ласка, а педагогом Ви коли вирішили стати?

- Педагогом я став, швидше за все, тому що народився в багатодітній сім'ї. Нас було восьмеро, семеро з яких вижили і прожили довге життя. В центральній Україні, звідки моє коріння, панував вільний дух нашого народу, висока національна свідомість. Усе це й спричинило моє захоплення історією. Я й до армії дуже хотів стати істориком, і в армії мріяв... А потім вступив на історичний факультет Державного університету імені Тараса Шевченка, закінчив його з відзнакою. Паралельно працював слюсарем в автопарку, але все ж любов до рідної землі хитнула чашу терезів життєвого вибору у свій бік і я пішов по життю істориком.

- Як студенти відносяться до вивчення українознавчих дисциплін? Для них це щось важливе, близьке серцю, чи, як кажуть між спудеями, «зазубрив, здав, забув»?

- Справжні історики завжди були свідомими. Історія ніколи нікого силоміць не вчить. Той, хто хоче навчитися, той завжди навчиться. Але ж, як правило, масово люди не вчаться. Вчиться лише певна група особистостей, які потім стають геніями. Тому, можу з упевненістю сказати, що студенти хоч і різноманітні, але інтерес до науки у них є. Почнемо з того, що їх мотивує новизна цього предмету. У школі ж рідко хто наповнює, наприклад, математику, чи природничі науки, чи філологічні, чи, навіть, історію матеріалом етнічним, національним, культурним. Так склалось, що читалася суспільно-політична історія, а математика – класична. Видатним науковцям, математикам чи фізикам, уваги ж не приділялося взагалі. Читалися лише основи. Я не знаю чи говорять зараз у школі, що Іван Пулюй – це винахідник невидимих катодних променів. Мало хто знає, хто такий Вернадський, біолог Гамалія, Заболотний… Наші ж студенти, окремі звичайно, виявляють інтерес до науки, особливо етнологічних дисциплін. Усі драгоманівці патріотично налаштовані. У нас працює чудова студентська рада, яка веде пропаганду української культури, української пісні, збереження й розвиток традицій. У нас, дякувати Богу, все це є.

- А чого, на Ваш погляд, все ж не вистачає? Ну, скажімо, у порівнянні із попередніми поколіннями…

- Немає такої масовості, як було це за Радянського Союзу. Тоді й хорове мистецтво розвивалося, організовувалося танцювальне. Проводилися різноманітні олімпіади… Я думаю, що й сьогодні потрібно було б це відновити. Щоб кожен Інститут мав свій хор, наприклад, щоб це було загальноуніверситетське змагання. Таке мистецтво приносить розвиток духовний, культурний, формує свідомість молоді. Але сьогодні виші це втрачають, я не розумію тільки чому. Мені здається, що до цього треба повернутися.

- Можливо, просто молоді це вже не цікаво?

- Ні. Молодь завжди активна і для всього знайде час. Тільки ж треба їй у цьому допомагати, наштовхнути, спрямувати, зацікавити. Звичайно, ніхто не говорить, щоб усіх треба силоміць записати у хоровий, танцювальний чи драматичний гурток. Хтось займається археологією, хтось поглиблює свої знання з історії… Займаючись різними видами мистецтва, ми формуємо особистість, поведінку людини, готуємо Вчителя. Замкнута людина не зможе знайти свого місця в соціумі. А що сьогодні наш студент? Він часто замкнутий у своєму комп’ютерному середовищі. Звісно, і це певний розвиток, новий досвід і знання, але вони стануть ще вагомішими у поєднанні з духовним, культурним, гармонійним інтелектуальним і моральним розвитком.

 - Пане Петре, а студент вашого покоління і сучасний студент дуже різняться між собою?

- Не студенти, швидше життєві ситуації відрізняються, особливо соціальні обставини. А людина всі часи була однаковою: своєю психікою, матеріальними і духовними потребами. Ми так само ходили й не ходили на заняття, відчували ті ж емоції, переживання, почуття любові до рідної землі. Сьогодні ж єдине у чому, на мій погляд, різниця – це рівень культури, можливості для реалізації, адже соціальна ситуація того часу заганяла всіх в єдине русло. Все було визначено за нас, а сьогодні перед молодими відкрито дуже багато шляхів і стежин. Соціологія стверджує, що в кожній дитині живе геній, тільки його треба відшукати. Лише одиниці відшукують.

- Петре Макаровичу, Ваші студентські роки були заповнені лише наукою, чи, можливо Ви ще займалися якимись творчими справами?

- Я вступив до університету, коли мені було 25 років, тому я вчився на вечірньому факультеті. На той час вже був одруженим і мав доньку. Кожного дня з 8 ранку до 5 вечора, я працював, а з 18:30 до 22:40 я навчався. Потім ми з одногрупниками йшли пити каву. А потім бігли конспектувати Маркса й Леніна. Так у мене проходило студентське життя. Разом з тим брали участь у шевченківських днях (22 травня – перенесення праху поета до столиці – ред.). Збиралися в компанії однодумців у парку, читали вірші, співали пісень тощо. Раз, навіть, КГБ забрало і вивезло за місто. Довго довелося нам пояснювати, що ми робітники, студенти-вечірники, а якби ми були на стаціонарі, то могли б і посадити. Десь, коли був на 4 курсі, я прийшов працювати до Інституту історії Академії наук УРСР. Отам я уже й почав свій шлях, як справжній науковець.

- І насамкінець хотілося б, що б Ви дали кілька порад нашому сучасному студенству…

- Християнська віра, десь у ХV-XVI ст., почала зазнавати кризи. Вона прийшла до того, що крім отих основних заповідей, почала думати про те, як зробити людину чеснішою, розумнішою, працьовитішою. Щоб людина жила не в страху, а росла щасливою. У Європі зароджуються нові течії, які очолюють видатні люди, наприклад, Кальвін. Він сформував цілу систему поглядів на життя. І от в основі цих положень він ставить на перше місце працю. Вчений говорить, що людина досягне того, чого вона бажає, гідного місця під сонцем, тільки в результаті праці. Праця має бути ідеалом всього. – ідеалом фізичного розвитку, добробуту, духовної, культурної еволюції особистості. Цю «науку» почали наслідувати європейські раїни, такі як Данія, Нідерланди, Німеччина, частково Британія. Як бачимо, ці держави сьогодні досягли найбільшого розвитку. От, я б сьогодні студентам побажав би, щоб вони ідеалом свого життя обрали працю. Звичайно, результат буде не з першої ж хвилини, але він обов’язково прийде, обов’язково!

- Дякую, Петре Макаровичу, за цікаву бесіду. Мені було надзвичайно приємно з Вами познайомитися, маю надію, що ще не раз отримаю насолоду від спілкування з Вами.

Розмовляв

Антон ЮРЧЕНКО,

Прес-служба університету

Фото з архіву Петра Чернеги