Найчастіше викладачі Драгоманівського університету – це не просто науковці й педагоги, а мудрі наставники, до яких студенти біжать за життєвими порадами. Один з таких завідувач кафедри правознавства Інституту політології і права, доцент Івану Салтовський. Незабаром Івану Олександровичу виповниться 80 років. Пропонуємо Вашій увазі частину інтерв’ю з ювіляром.
– Іване Олександровичу, розкажіть, будь ласка, про своє дитинство і становлення.
– Народився в селі Вишнева Балаклійського району на Харківщині. Мої батьки були селянами: батько – ковалем, матір – колгоспницею. Завжди завзяті до роботи, вони винесли на своїх плечах увесь тягар сільських буднів. У цьому селі в 1948 р. я закінчив сім класів. Тоді ж вирішив, що отримуватиму освіту далі. Тому, мабуть, і маю три вищі. У 1956 р. закінчив Харківський юридичний інститут. Працював на оперативній роботі, але недовго. Ця робота мені особливо нічим не допомогла у розвитку. Згодом працював слідчим у районній прокуратурі в м. Києві. Одночасно з цим навчався на філософському факультеті КНУ імені Т. Шевченка, який закінчив у 1968 р. Паралельно вчився на економічному факультеті, тому через два роки здобув третю вищу освіту. Після прокуратури потрапив в Управління Південно-Західної залізниці. Багато років працював з Петром Кривоносом. Це була з вигляду сувора людина, але насправді дуже вразлива. Уже працюючи захистив кандидатську дисертацію з проблематики трудової дисципліни.
– Як Ви стали викладачем?
– Коли вже був кандидатом наук, то мене запросили у Київській філіал Харківського інституту інженерів залізничного транспорту. Там спочатку працював старшим викладачем, потім – доцентом. Трапилось так, що мій знайомий Іван Середа, полковник у відставці, працював на кафедрі правознавства в НПУ імені М.П. Драгоманова і просто запросив у гості. Тут я познайомився з завідуючим кафедрою Володимиром Пастуховим, який запропонував викладати. З 1994 р. я працюю доцентом у Драгомановському університеті на кафедрі правознавства. Володимир Павлович пішов працювати в інший навчальний заклад, певний час завідувачем кафедри була Ірина Омельченко, а потім директор Інституту політології і права Богдан Андрусишин запропонував очолити її мені.
– Де сьогодні може працювати дипломований випускник-правник?
– В умовах ринкової економіки можливість застосувати свої знання широкі. У радянський час було набагато складніше. Коли я навчався, то була проблема з перевиробництвом юристів. Тоді з потоку відраховували близько ста студентів. Сьогодні наявність юридичної освіти має зовсім інше значення. Вона вимагає чіткості і організованості. Крім того нині більш широкі можливості для працевлаштування. Якщо маєш гарну фахову підготовку, то можна реалізуватись у різних сферах: чи то виробництво, чи викладання.
– Щоб Ви повернули у нинішню систему освіти з радянського часу?
– Загалом моя основна частина життя пройшла саме в тій системі. Освіта того часу набула високий рівень, підготовка була ґрунтовною. Варто чимало хорошого запозичити. Наприклад, професіоналізм, відданість, людяність. Сьогодні, на жаль, деякі приходять лише за дипломом, а треба прямувати за знаннями. Френсіс Бекон стверджував, що знання – сила. Перефразовуючи відому українську народну пісню, скажу: хто безсилий, той безкрилий. А ви ж молоді і повинні літати!
– Які поради Ви можете дати молоді?
– Якщо щось обираєте, то потрібно працювати над цим, вивчити специфіку того, чого хотіли досягнути і працювати з повною віддачею. А ще головне відчуття того, що це ваше.
– Чи здійснилися Ваші мрії?
– З дитинства я мріяв про незалежність України. Завжди спілкувався і листувався українською мовою. Моя дружина – вчителька української мови, нею ж говорять діти й онуки. Тому вважаю, що моя мрія збулась.
Спілкувався Сергій РУСАКОВ
Фото Юлії КАПШУЧЕНКО
