Збірка творчості студентів НПУ імені М.П. Драгоманова
“ХАЙ ВСЕ БУДЕ ТАК!”

Головний редактор
Сергій РУСАКОВ
Упорядники
Вікторія ВАСИЛЕНКО
Наталя НОС
Літературні редактори
Мирослава УЛЬЯНІНА
Ольга КУРАН

Презентація збірки
відбулась 6 квітня 2007р.
у рамках „Другого Тижня мистецтв”

За ініціативи культурно-мистецького
сектора Студентської Ради та видавництва Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

ПЕРЕДМОВА

Раді вітати тебе, читачу, на сторінках цієї збірки. Якщо ти взяв її в руки, тоді певен, ти небайдужа людина, ти сам будуєш свій шлях. Ця збірка – творчий експеримент, спроба стимулювати студентів до творчого підходу в житті. Саме цього дуже не вистачає у наш час. У ХІХ ст. студенти лише мріяли про те, щоб вільно друкуватися та висловлювати свої думки про життя. Тоді створювалися напівлегальні студентські товариства й випускалися самвидави, які користувалися шаленою популярністю та незліченну кількість разів переписувалися.
Пройшли роки – і студентство перетворилося на пасивний прошарок суспільства. Хоча так не має бути – спудеї завжди були найбільш активними та небайдужими людьми, завжди генерували нові ідеї.
Перед вами справжня збірка студентських творів, яку нечасто зараз зустрінеш. Пояснюється це тим, що чомусь не модно друкувати такі видання, хоча вони конче необхідні. Перед нами не просто поезія та есе, перед нами поетичні сповіді, шматочки життєвого шляху авторів, їхніх почуттів та розуміння правди життя.
Приємно, що студентська збірка виходить навесні, коли все оживає та відроджується. Тож нехай оживуть усі найкращі почуття в наших душах, нехай ця збірка подарує вам якомога більше приємних миттє-востей, нехай це буде присвята людям, яких ми кохаємо і любимо, людям, без яких ми не можемо уявити своє життя.
Дякуємо всім, хто допоміг у втіленні цього проекту – ректору НПУ імені М.П. Драгоманова В.П. Андрущенку, першому проректору В.П. Беху, заступнику першого проректора Ю.Л. Маленовському, завідувачу виховного відділу Н.О. Ігнатовській, завідуючому друкарнею О.К. Сусолу, голові Студентської Ради М. Давидюку.

І РОЗДІЛ

Жанна Д’Арк

Я хочу бути як Жанна Д’Арк…
Красивою й жіночною…Вірною й лагідною…А потім – сміливою і мужньою! Підняти мій народ з колін, повести за собою тисячі в бій!... Мільйони… Безмежжя гарячих сердець… Вселити віру й довести власним прикладом… Заступитися за короля, не дати йому впасти в очах тих, хто сподівається на нього… За нашого Короля… Ні! За Батьківщину!... Коли все знаходиться в безвиході… Чи тільки так здається… Вірити! Дуже бажати – і змінити світ своїми думками… Сповнити своїм диханням… своїм світлом… своїм духом… А що народу до моїх внутрішніх переживань? Хіба цікаво, що мене мучить і рве на шматки, дряпає кігтями й лишає криваві сліди?! Хто пам’ятає мене колишню? Як я виглядала, жила й відчувала до цього?! Хто пам’ятає? Хто?!! Та ніхто! Раніше я – Ніхто! Всі бачать і знають мене тільки тепер і тут, і лише такою! Ось Я! Така непереможна, далека й реальна… звеличена й звичайна… палка й горда…
У бій! До перемоги! Зараз чи ніколи! Най вітер цілує мої вуста, пестить обличчя, ніжно грається моїм волоссям… Так! Я його зреклася… швидко й рішуче!!! Раз – і назавжди!.. Зреклася, бо то – моє минуле… дитяче… юне… наївне і просте… спокійне й безтурботне… То – мої болі, страхи, й переживання… То – моя слабкість… Довге, густе й надзвичайно м’яке волосся… Матуся любила його розчісувати ввечері й заплітати в косу… розкішна вона була… була… Шкода!.. Ні! Мені не шкода зрікатися минулого! Бо те животіння – не для мене! Я – пристрасть і божевілля… Я… Я… нестримна, запальна і завзята…
Бризки крові… Жорстокість… Брязкіт мечів…Тупіт коней і їх гаряче дихання… уламки списів… шматки життів… Крики… Стогони… Прокляття… За ідею! За державу! За віру! За волю! Я все здолаю і переживу!.. Я не для себе…Для людей!..
Чому ж зі мною так жорстоко?.. Такий цей світ вже є…Ніщо не нове під нашим місяцем блідим… Все знову йде колом… Нам не звільнитися… Нічого не змінити!.. Та я намагалася!.. Досі цього прагну… Забуття… Ось чого я прагну тепер… Ні! Я Жила! ЖИЛА!!! Так, це було воно – справжнє Життя… сповнене всього… сповна і вдосталь… Все було так, як я хотіла…
Не померла в бою… не загинула… Довела розпочате до завершення… Ні, мабуть, до фіналу… Але зі мною повелися нікчемно! Чому ж? – Смерть як у героя!.. На очах у відданих мені людей!.. Я бачила їхні сльози… бліді обличчя… тремтячі вуста шепотіли молитви… малеча злякано, співчутливо й захоплено дивилася на Мене!.. Хтось знепритомнів… Хтось кинувся на захист, на порятунок… Пізно, невдало, безглуздо, приречено… Хтось теж хотів подати руку… Як мало просто хотіти… Де та іскра, яку я вам дарувала? Ідея, якою вас напувала? Де завзяття, що кинула вам під ноги? Стоптали?.. Де мужні лицарі, з частинкою мене?.. Де?!! ... Ні! Не потрібно мне рятувати!
…Красива смерть… Я таку собі й замовляла… Я навіть не здригнулася, не злякалася… Здавалося, натовпу боліло дужче, ніж мені!.. Так, ніби це я дивлюся на їхню страту… А насправді так і було… То гинула не я – ви! Ви!!! Отямтеся! Розплющіть очі! Це ви помираєте в мене на очах!!! Серце стрепенулося, стислося й зойкнуло криком скаліченого птаха…
Жодного докору у вашому погляді… Ні ненависті… Нічого… Печаль та зажура… Захоплення і прощання… Навіть у моїх катів! Їхній погляд мене не нищив і не руйнував… Холодом зігрівав… Це ж означає, що й вони мене підтримують… Вони за мене!.. Просто не йдуть проти влади… Вони нещасні – вони раби… Просто виконують наказ… Ех! Люди! Думаєте, що сильні?! Та у цьому ваша слабкість! Ви нікчемні й ниці створіння! Шкода вас… Що ж … Прощавайте… Прощавайте всі! Прощай, світе!.. Стоп! А чому „прощавай”? – До зустрічі!!! Я ще повернусь! Обов’язково! Я лишусь у серцях і душах… Повернуся дощами і сонячними проміннями… Я кинула зерно – воно проросте! Я воскресну… відроджуся…повернуся! Я – нездоланна! Я – безсмертна!
Трісь-трісь-трісь… Запахло деревцем…От би зараз пробігтися лісовими стежками… Вдихнути повні груди чистого, свіжого, вільного й незайманого повітря… Я любила блукати лісом з батьком… Я стала схожа на тебе, тату… Не гірша! Не зрадила твоїм очікуванням… Ти завжди зі мною…
Вони думають, що мені страшно? Мені пече? – Ні! Полум’я – це моя пристрасть, моя душа, моє життя, моє єство… Я з ним злилась воєдино… Нарешті! Танок вогню обіймає мене, мою свідомість… Танець… Я люблю танцювати… слухати внутрішню мелодію, своє тіло, серце… і піддаватися тільки цьому… Зачаровано виконувати свої ж вказівки й бажання… Це так природно… У танці я – богиня… я – жінка… А тепер я - Матір… Я все зробила на цьому світі… Я породила волю до життя у цих зневірених тінях…Так, ви - тіні! Тіні себе і світу! Бездумні… немічні… кволі… безпорадні…
Голова йде обертом… Так гарно танцювати… Так гарно помирати… Швидко… Красиво… Незабутньо… Це була моя мрія…
Я хочу бути як Жанна Д’Арк…
 

Людмила ЗАВАЦЬКА,
Інститут іноземної філології

СПОПЕЛІЛА ВЕСНА

Весна буяла моложавим квітнем,
І був тоді ще 42-ий рік.
Підкралось лихо: мовчки й непомітно,
І день весни поринув у тупик.
Дівчат, мов в’язнів, кинули в вагони.
І товарняк пішов: Житомир –Кельн.
Дівочий приспів зник і охолонув.
Буяли вишні в цей останній день.
Незнане місто відчинилось оку.
Незнані люди і чужий завод.
Дівчат привезли в камеру жорстоку,
В якій вбивали рідний наш народ.
І кожній з них, неначе друге ймення,
Присвоїли окремі номери.
Завод і втома, праця непосильна
Та правила убивчої ігри.

Серед дівчат була одна – Наталка,
Красива й горда, наче синій птах,
Була вона щасливою ще змалку,
Носила посмішку на радісних устах.
Зустріла серед крові й лиха
Щасливого такого ж юнака.
І покохала його стиха.
А він її. Стиска рука,
Усіх стиска: і дужих, й кволих,
Рука німецьких таборів.
Руйнує світло, воду й гори,
Руйнує щирість почуттів.
Але не знищить їй кохання,
Не гаснуть очі молоді:
Вони живі. Їм те стискання
Як крапля зливи на горіх.

Вони стояли у ліхтарнім світлі,
ЇЇ долоні він в своїх тримав,
І очі посміхалися привітні,
І дощ вечірній тихо накрапав.
Вони стояли, дивлячись в обличчя,
І розмовляли пошепки удвох.
Життя ішло за вітряною ніччю,
Тікало геть, і гнив зіпрілий мох,
І небо відбивалося в калюжах.
Вони стояли: дужі й молоді.
Вони кохали міцно, дуже-дуже,
Ішли вперед та гинули в труді.
„З тобою ми поїдемо додому.
Скажи, Андрію, близько той кінець,
Коли повернуть зір сліпому,
Настане щастя для сердець?”
„Терпи, Наталко, люба моя, мила,
Не довго нам терпіти ці страхи.
Прийде кобзар, вернеться тая ліра,
І ми втечем, як радісні птахи”.
„Коханий мій, тобі я вірю,
І буду мить оцю чекать,
Коли зоря наш дім зігріє...
О, ні! Нам треба вже тікать!”
Розбіглися і зникнули у мряці,
Почувши наглядацький крок.
І танув дощ у мертвому вже танці,
Жбурляв краплини з мокрих вже гілок.

Але Наталка більше не терпіла
Отих страждань, отих знущань.
І ніж у серце устромила
Своєму „богу катувань”.
І мертвий німець на підлозі.
Червоні плями. А дівча
У сатанинській чорній позі
Солодку втечу зустріча.
„Я мушу бігти, бо помру тут,
Я мушу бігти разом з ним”.

– Андрію, де ти? – шепче стиха
Відлунням скривленим, глухим.
Але Андрія вчора вранці
Кудись у табір повезли.
„Його знайду, — в думках Наталці –
Які б дороги не були!”

Вона втекла від крові й пекла,
Вона втекла від болю й мли,
Але сухоти часом мертвим
За нею втечею пішли.

Багато днів дівча блукало
І вешталося по лісах.
Поки тих сил зовсім не стало .
„Андрію, любий! – на вустах. –
Тебе знайду, втечемо разом,
Втечемо, ти ж пообіцяв!”
Наталка бігла, а тим часом
Її вже ворог доганяв.
Не втрималось дівча і впало
Від куль жорстокої війни,
А німцям раптом шкода стало:
„Все рівно вмре вона”. Й пішли.
Та не здавалася Наталка,
Життям чіплялася за мить,
Андрія милого шукала,
Хоч кров із ран не зупинить.

Андрій тим часом у в’язниці
За норов гордий козаків,
У тіло встромленії спиці –
Звичайні муки таборів.
„Наталко, мила моя, мила!”
І серця тихше чути дзвін.
Помер. Навік заплющив очі.
І запалились ліхтарі,
І падав дощ тієї ночі,
І зорі плакали у ночі.
А німці змученеє тіло
Віддали годувать собак.
Душа Андрія полетіла
Шукать Наталю по світах.

Душа летіла непомітно
До тих бараків, на завод,
І звала дівчину тендітну,
Поки не стрінула народ.
І бідні люди розказали
Про божевільнеє дівча.
Думки Андрія застогнали,
Він затремтів, немов свіча.

В той день, у лісі, під кущами
Побачив ріднеє чоло.
Скривавлене , глибокі рани –
Живого місця не було.
„Андрію”, –стиха промовляли
Уже померлії вуста,
Тендітно вітер цілували .
Кляли німецькії міста.
І раптом – диво! Пострічались
Душа Наталки й юнака
Над тілом вбитим закружляли,
Немов голубка молода.

І полетіли, наче птахи,
Летіли в небо від смертей.
Легкії крила, щастя змахи.
І душі страчених людей
Їх дуже приязно вітали,
Раділи тому, що вони
Стерпіли все, що відчували,
Вони вже вище суєти.
Андрій з Наталкою летіли
Аж ось Житомир, вишні, сад.

Весна, яку вони зустріли,
І дощ, і зливи, водоспад.

Вони летіли у ліхтарнім світлі,
ЇЇ долоні він в своїх тримав.
Закохані, щасливі й в смерті.
Їх навіть табір не зламав!
Вони летіли, дивлячись в обличчя,
Та голос їх тепер мовчав.
Вони летіли понад рідним містом,
А дощ все рівно тихо накрапав.

Тетяна МИХАЙЛОВА,
Інститут іноземної філології

Ніхто не забутий...
Ніщо не забуто...

Вона забрала тисячі життів
І пеклом стала, що спалило мрії.
Війна оплакана сльозами матерів,
Ніколи не втрачаючих надії.

У серці кожному лишила слід безсмертний,
І подумки ми завжди разом з тим,
Хто для свободи, задля миру в небі
Боровся, вірив, мріяв – і здійснив!

Він прагнув вільну бачити країну,
Проміння сонця і небес блакить,
Та ріки крові пролилися й нині.
Так страшно й боляче згадати нам ту мить.

Нехай земля, яку вони любили,
Навік в собі сховала їх тіла,
Та ми шануємо героїв пам’ять щиро
І бережемо в душах імена.

Мабуть, не буду ними я почута,
Та все ж скажу, що справді вдячна їм
За те, що відстояли перемогу
І дарували щастя нам усім.

Альона ЛИБА,
Інститут іноземної філології

Lady in red is dancing with me…

Пам’ятаєш наш останній танець? Той, де сплелися полуничні думки з вершковими словами. Де ти крадькома слухав моє дихання, бо боявся, що з-mix-ованого звукосплетіння молока виявиться надто багато.
Ти крадькома слухав моє дихання, бо боявся порушити гармонію між небом і землею, між альфою і омегою, між мною і тобою.
Ти тримав мене за руку з ароматом липового меду і згадував тепле літо й дідусеву пасіку. І хтозна, чи чув ти тоді музику, чи, може, гуторіння бджіл…
А чи ми танцювали на траві кольору моїх очей,
чи в моїх очах кольору трави???

Пам’ятаєш наш перший танець? Закохано-захоплено ти дивився на мене, а я ховалася під чорними віями. Гарно замаскувалася, чи не так?
Ти поглядом цілував моє обличчя – ніжно, легко й чуттєво – а я боялася втопитись у твоїх очах. Втопитись у безодні кавової гущі.
Але знаєш, наші погляди раз перетнулися. На мить. Як блискавка. А вже наступної секунди їх прикрили вії-пелюстки, бо наші очі не витримали б випробування силою!
Силою?
Силою… кохання?!
Та чи я люблю? І чи любила взагалі? І чому ти просиш, ні, іноді навіть намагаєшся вимагати, взаємності?

… Я не люблю тебе, о ні,
Люблю я власну мрію…

Але чи здатен ти бути втіленням моєї мрії – небесно-високої… медово-солодкої… молочно-чистої? Чи зможеш бути ідеалом для мене, такої вибагливої, як ніжна квітка, що не росте будь-де?

Пам’ятаєш наш єдиний танець?
… перший і останній…
… полунично-солодкий і кавово-терпкий…
… вальсово-повільний і тангово-пристрасний…

Так, цей танець був лише уві сні. У твоєму сні. У сні, де ти бачив мене – дівчину в червоній сукні.
Ти так довго хотів відчути тепло моєї руки з запахом м’яти й кориці на своїй шиї.
Ти так довго прагнув відгорнути моє золотаво-літнє волосся з чола.
Ти так довго мріяв, щоб наші серця разом вистукали фокстрот.

Я снилася тобі лише раз. Не запитуй, звідки я знаю: прочитала в твоїх очах.
Ти марив мною, дівчиною у червоній сукні?! Не варто, повір.
Жорстока порада?
Правдива!!!
Не варто марити мною, дівчиною у червоній сукні.
Бо…
…ти не зможеш…
…відчути тепло моєї руки з запахом м’яти й кориці на своїй шиї…
… відгорнути моє золотаво-літнє волосся з чола…
…почути, як наші серця вистукуватимуть фокстрот…
у РЕАЛЬНОСТІ.
Я цього не дозволю. Ні сьогодні. Ні завтра, яке вчора було „сьогодні”. Ніколи.
Бо я не твоя.
Я в і л ь н а.
Я – дівчина в червоній сукні.
Ти хотів стати частиною мого життя хоча б уві сні. Ти спробував. І тобі не вдалося…
…стати частиною мого життя наяву.
Знаєш, реальність завжди складна. Бо вона ставить тебе в умови існування, а не навпаки.
Бо вона змушує постійно обирати свій шлях.
Бо вона не передбачає кнопки „ REW << „.

А знаєш, наш єдиний танець у твоєму сні – це символ наших стосунків. Ти робиш крок уперед, а я – назад. Я роблю крок уперед, а ти – назад.

Я хочу бути вільною.
Я хочу бути вільною у танці.
Тому я – дівчина у червоній сукні…

Мирослава УЛЬЯНІНА,
Інститут української філології

ІІ РОЗДІЛ

ТУГА

Він зайшов до кімнати, де вже колись був... Раніше в цьому місці збиралося багато людей, які танцювали, веселились, пили та знайомилися. Вони думали, що живуть повноцінним життям, тому й були щасливими...
Він пройшов скрипучою підлогою до старого білого рояля... красивого рояля, біля якого й відбулося те знайомство. Він тоді одразу й не помітив її, помітив лише тоді, коли лунала ламбада, весела запальна ламбада. Як же граціозно вона рухалася, кожен її виважений рух, кожен подих, кожне слово тіла й досі лунають в його пам'яті, як і мелодія самої пісні... Хіба він був винен, що закохався в неї?! Такого вибуху емоцій він ще ніколи не відчував! Він був готовий на все заради неї, єдиної, ніжної, такої печальної... Вони тоді познайомилися, хоча могли й взагалі не зустрітися... У його пам'яті й досі вальсують всі митті їхнього єднання – простого, щирого, божественного, істинного єднання... Він не може забути ці митті, не може викреслити їх з пам'яті, він і далі вальсує з Нею, хоча вона пішла від нього. Вона сказала тоді просто: „Так треба... Вибач”...
...Це був розпач. Розпач божевільного? Можливо. Бо він божеволів через неї. Він і досі готовий чекати на неї, готовий кохати її… Головне лише знати, що це потрібно їй...
Сьогодні білий рояль стояв так, як і тоді. Він сів біля нього. Сів і заплакав, він не міг більше тримати це в собі... Його руки потягнулися до рояля – і в старому, давно забутому будинку залунала мелодія запальної ламбади... Як і багато років тому... Здалося, що будинок ожив, що всі, хто тоді танцював, зараз знову з ним... Хоча деякі померли, деякі забули про нього, а вона, лиш вона... В тім то і справа: він не знає, де вона...
Він вклав усе своє кохання в цю гру, до нього прийшло натхнення. Він почав ніжно водити своїми красивими граційними пальцями корпусом рояля уявляючи, що це її тіло. Він не закінчував грати ламбаду, вона й досі була в його голові, але зараз він пестив лише її тіло. Він ніколи не бачив і не торкався її оголеного тіла, але уявляв, яке воно бездоганне. Він стояв навколішки перед роялем і плакав, плакав, як ніколи, лише кохаючи та граючи пальцями по тілу рояля. „О, Боже, я більше не можу, я хочу жити, я хочу її, я хочу ті чарівні митті єднання, ті прекрасні митті, коли забувалось усе.” Хоч як мало він тоді отримував, але він мав все, він мав її. Він готовий чекати, готовий кохати, готовий бути вірним, але з Нею, тільки з Нею... І тут він вибухнув, це був найбільший вибух за час їхньої розлуки... його сльози потрапили на рояль, як початок життя в лоно жінки...
„Господи, помилуй. Я помираю, я помираю без неї. Я сумую за нею, вона конче потрібна мені, але її немає...”
...Вона здогадалася, що він піде в цей будинок, він для неї також багато чого означав, вона кохала Його, їй потрібно було в цьому впевнитись, і тому вона тиждень тому сказала: „Так треба... Вибач”...
Вона була першою, хто знайшов його холодне тіло біля й досі жевріючого та вологого рояля.

Сергій РУСАКОВ,
Інститут історії та філософії
педагогічної освіти

Вона

…Розчинилися двері старого будинку, розчинилися так тихо, ніби колись його вуста… Вона увійшла у блідо-білій сукні, яка ніжно торкалася її тіла. Волосся обіймало за плечі, вітер пестив обличчя…
Так, Він ніколи не робив цього…
Не ступаючи ні кроку, Вона вдихнула аромат минулого і Її серце забилося неймовірно швидко… Як у той вечір… Вона заплющила очі і, згадавши Його, підняла долоні догори. Легко розсікаючи ними повітря, уявляла, що гладить Його обличчя, торкається його ніжної шкіри…
Двері відчинились – і нахабний вітер міцно притиснув білий шовк до Її тіла… Вона розплющила очі…
…Стіни були наскрізь просякнуті їхнім життям. Дах потріскався від байдужості й заяложеності буття, а зі стелі крапала ностальгія…
Вона зробила кілька кроків до кімнати, де вперше побачила Його очі, відчула Його запах, до кімнати, у якій стояв їхній улюблений білий рояль… „О ні, то не рояль, то – наша пристрасть, то – ніжність, то – всі наші потаємні бажання…”, - подумала Вона… І вмить усе життя промайнуло перед очима: перші слова, перший погляд – Його очі тоді впивалися в Її вуста… Ії слова тоді цілували Його очі…
О, Ламбада!… Вона заманювала Його красою свого тіла… Вона згадала тоді, як іноді вночі, підходячи до рояля, Вона схилялася над ним… Волосся обережно лягало на клавіші, а тіло…, а тіло чекало на Нього. Вона уявляла, як їхні долоні міцно стискаються, як переплітаються погляди, слова, думки й подихи…
…Вона підійшла до дверей, але у голові запаморочилося – ледве встигла схопитися за дерев’яні двері, але впала і щось так заболіло в середині. Серце стискалося різко і міцно, все йшло обертом, її кидало в жар… але раптом… Вона швидко охолола, підвелася і у Ній ніби щось закам’яніло. Вона відчинила двері. „О, Боже, я більше не можу, я хочу жити, я хочу Його, я хочу повернути ті чарівні миті єднання, ті прекрасні миті, коли забувалося все!!!”
Вона увійшла до кімнати… Там лежав Він…………
За кілька хвилин думки знов почали навідувати Її…
А він лежав ніби витвір одного англійця, такий нещасний, але ніжний… такий печальний, але спокійний… такий проникливий, але Вільний…

***
Вона впала на коліна, поклала Його голову на свої руки… схилилася… Вона навіки захопила в полон Його палаючі вуста…
Вона не плакала…
Вона просто кохала...
 

Каріна БОЙЧУК,
Інститут історії та філософії
педагогічної освіти

Крейдяне серце

Крейдяне серце біліє на дошці
Необережними лініями кохання
Заворожи мене магічними знаками
Невербального світосприймання
Мовчиш
Я малюю розгублену тишу
Цілунок із минулого-дежавю
Крейдяне серце стираєш байдуже
У відповідь на зраду мою

Вероніка ПОПОВИЧ,
Інститут української філології

Більш, на жаль, не відчую тебе

Я мрію бути взаємною,
Шукаю шляхи без воріт.
Поліна хоч трохи і темна я,
Думки мої вищі за світ.
Не знаю,
Де бути несправжньою,
Бо завжди осудять за всіх,
Коли я ще була невчорашньою
Від нестерпних, несказаних слів.
Мені зовсім не боляче –
Радісно.
А чому?
Що потрібно мені?
Мої спогади дивні, неякісні,
Що вмирають лише уві сні.
Все набридло, огидло,
Стурбована
Я ходжу без надії на мить.
Незахищена, ззовні прихована,
Чую голос:
„Не нужно любить”.
Нащо крапки в кінці?
Нащо холодно?
Чи цьому мене вчили в житті?
Я кохаю тебе...
Тобі соромно?
Я кохала, ти знаєш, завжди.
Ти не проти, ти просто за полум’ям.
Ти далеко.
Ти навіть ніде.
Поза світом, що рухає мною... Я...
Більш, на жаль, не відчую тебе.

Уляна СІНАЄВА,
Інститут іноземної філології

Дурна попса руйнує зранку мозок.
На склі сьогодні сльози самоти.
І бездоганно весняним гіпнозом
Подіяв вітер: наказав цвісти.
Бо є найлегші пута – у кохання.
(Найлегші із найважчих?Чи?.. Дарма!)
Ці пута порятунок. Ні сльоза, ні
Широкий усміх їх не омина.
Купую закордонний паспорт в літо.
У перші грози візу освячу.
На бланку ставлю підпис – оксамитом.
А мито… поцілунком заплачу.

Лідія СТРЕЛЬЧЕНКО,
Інститут української філології

Тридцять три хвилини
Осінню
Три години
Ніччю
Ти була
Ти мовчала зимою
А була весна. Ти кричала зливою
І любила дощ
Ти пішла красиво
Що ж
не можна знати де тепер
живеш
не знайду я спокій
він з тобою щез

Світлана ШЕВЧУК,
Інститут української філології

Холодний сон

Холодний сон... Усе пірнуло
У білий світ казкових снів –
Там все живе, що вже минуло,
І ясно все без зайвих слів.

Холодний сон... Одвічне небо
З ясної впало висоти
І спить, торкаючись до тебе.
Напевно, не помітив ти.

Неперегорнуту сторінку
Мого літопису в імлі.
Принишклий світ завмер навшпиньках,
Спливає тиша по гіллі...

Стою сама в лункій безодні,
Торкнулась паморозь до вій –
До крику мертві і холодні
В долонях скалочки надій.
 

Любов ГЕРАСИМІВА
Інститут української філології

Кілька ночей болить
Серце твоє золоте.
Може, кохана спить?
Може, шукає тебе?
Може, поруч іде?
Може, забула на мить?
Може, колись знайде...
Серце твоє болить.
 

Катерина СТЕЦЕНКО,
Інститут іноземної філології

Невже...
Чому моє серце не б’ється як вперше,
Коли доторкнулась до твоїх долонь?
Невже я кохаю тебе трохи менше?
Невже загасила у серці вогонь?..
Невже, як раніше, не буду летіти
На крилах безмежних і марних надій?
Невже самостійно я зможу прожити
З жахливою думкою "Більше не мій"?!
Невже я тепер набагато сильніша,
Невже не програла в жорстокій війні?
Невже не кохаю тебе як раніше?!
Навіщо ж тепер моє серце мені!

Катерина СТЕЦЕНКО,
Інститут іноземної філології

Мовчати немає про що
і очі в підлозі
посмішка в кутиках губ
трикутником ночі прорізані душі
душа моя, а ти то як
крізь тебе вже проходять зорі
а місяць
місяць де й очі
в скляній підлозі Дніпра
наші відлуння жартуюють хвилясто
й регочуть
і Дніпро починається там
де закінчуюсь я

Вероніка ПОПОВИЧ,
Інститут української філології

Вона так тихо і сумно
сиділа…

Вона так тихо і сумно сиділа
І в очі майбутнього глянуть не сміла.
Теперішнє геть вона все загубила,
Минулим же жити вона не хотіла.

Така її доля, нещасна вона,
Бо вірила свято, що творить сама.
Та щастя чомусь знайти не змогла,
Лиш горя нового собі принесла.

Минулого знати тепер вже не хоче,
Теперішнє ж кров із серденька точить.
„Майбутнє – це завтра, а завтра нема” –
міркує самотньо і тихо вона...

Яна ЧОРНОЙВАН,
Інститут історії та філософії
педагогічної освіти

Самотність, мов безжальна пані,
Мене спіткала у душі.
Мої думки, мов у тумані,
І плачуть очі голубі.
Здається, я тебе кохала,
І ти мене, мабуть, кохав.
Я все життя тебе чекала,
А ти чекати перестав…

Оксана КУДРЯШОВА,
Інститут мистецтв

Тануть ночі в неба
пустоті…

Тануть ночі в неба пустоті…
Мабуть, не скажеш ти мені,
Що кохання є в душі твоїй,
Ти ж відчуй, що твориться в моїй.
Не почуєш голосу мого,
Не відчуєш подиху того,
Що літає в неба вишині,
Знай: це любов моя й пісні.
Ти не дзвониш, значить: вже забув,
Хай так буде: може не почув
Того крику в неба тишині…
Подзвони, ну подзвони мені!
Не лунає в просторі дзвінок,
І не кличе знову на урок.
Ти не дзвониш, отже, самота
Обіймає душу і пита:
„Чи потрібна тобі оця печаль,
Твого серця мені, звичайно, жаль,
Але ж вартий, знаєш, він того,
Щоб любити виключно його?”

Оксана БЛАЖЕВСЬКА,
Інститут української філології

Ти вільний – добре,
А я ні.
Горить душа моя в огні.

Ти радий – добре,
А я ні.
Палає сум в моїй сльозі.

Ти перший – добре,
А я ні.
Завжди ти будеш у мені.

Яна ЧОРНОЙВАН,
Інститут історії та філософії
педагогічної освіти

КОЛИ ЙДЕ ДОЩ

Коли йде дощ, а ти сумуєш
І згадуєш життя своє,
І мимоволі тут віршуєш
Миттєві репліки й слова...
В душі твоїй павук зі смутку
Тендітне плетиво звива,
А ти на крилах мрії танеш
І щиро віриш у дива.
Ти хочеш думати про краще,
Ти хочеш жити для добра!
Усе на світі, як у казці,
Тобі здається, все це гра...
Це гра добра і зла між нами,
Це гра між смертю та життям,
Це гра між злочином й законом,
Та між Ісусом і чортом.
Та десь у темряві дрімучій,
Хтось свічку ясну запалив,
І запала вона сліпучо
У світі, зліпленому з мрій.

Ольга КОНДРАТЕНКО,
Інститут фізико-математичної та
інформатичної освіти і науки

Повільно закриваю свої очі

Повільно закриваю свої очі,
Нешвидко холоднішають вуста,
Це не Париж, і аж ніяк не Сочі,
Та хай там що, а я уже не та.
Не маю сил, бажання далі жити,
Немає слів, емоцій вже нема.
Навіть собі не можу більш служити,
В душі не холод, навіть не зима...
То щось страшне, нестерпніше від болю,
А ти в цей час вестимеш під вінець
Її, закохану... така у долі воля,
А я не плачу... скоро мій кінець...
І може, ці рядки уже останні,
І може, ці слова — нестерпний біль,
Це невимовна мука... й на світанні
Я вкину в чай не цукор, а вже сіль...
Навіщо??? Бо мені усе одно!
Не хочу жити більше так, уже не можу,
Пробач востаннє, я іду на дно,
Майже не дихаю, це ні на що не схоже,
Усе туман, усе вже пустота,
А світ... Яким він був, таким лишився,
Та хай там що, а я уже не та...
Немає сну, мені ти не наснився...
Та так повільно я закрила очі,
Вже більше не ворушаться вуста,
Згадай колись мене, якщо захочеш,
Хоч я усе життя була не та...
 

Тетяна ЯРОВЕНКО,
Інститут української філології

Синьою трояндою
Істинне кохання схоже на привида:
всі про нього говорять, але мало хто бачив.
Ф. Ларошфуко

Озирнись. І поряд ти помітиш мене. Помітиш, але не побачиш. А я тебе бачу. Завжди. Я знаю, який ти є. Я відчуваю тебе.
Як часто в тебе виникає бажання покинути все та всіх і піти блукати нічними вулицями... Це знову я. Це я підмовляю нічні зорі кликати тебе надвір, це я зафарбовувала твою душу фіолетовим туманом, аби тебе тягнуло з дому. І ось, коли отак засмученим і безсилим ти виходиш на вулицю, я тебе вже чекаю. Я підходжу до тебе близько-близько і повертаю очі в той бік, куди дивляться твої. Я заздрю всьому, на що ти дивишся. Але ніколи б не дозволила тобі дивитися на мене. Ти вдихаєш свіже повітря і, піддаючись моєму беззвучному проханню, повільно йдеш нашою вулицею. Твої сильні руки заховані в кишені, голова трохи нахилена вперед. Як я люблю тебе... Такого замислено-сумного!.. Забуваючи про обережність, іду поруч, зовсім близько. Іду, й мені з тобою не страшно. Як чудово, коли тобі нема чого боятися!
Ночі повного місяця... У такі години на вулицях нікого немає. І тільки ми з тобою блукаємо самотньою дорогою. А потім я стаю чаклункою і тікаю від тебе. Ховаюся за одинокими деревами, шурхочу їхніми гілками, аби ти помітив мене. Я підлітаю до найближчого ліхтаря і несподівано задмухую його вогонь. Ти зупиняєшся й підводиш очі, а я вже на сусідньому ліхтарі, на тому самому, який ніколи не вмикають, бо він один. І я попри усілякі правила останнім сірником намагаюсь розпалити в ньому іскру. Ти дивишся на мої безглузді спроби й посміхаєшся. А потім я пригоршнями набираю воду з Дніпра і розбризкую над нами дощ. Ти не любиш дощ. І я це знаю. Мій дощ – це нагадування, що нам час повертатися додому. Я підхоплюю тебе вітром, ти біжиш, виснажений нашою прогулянкою, але усміхнений.
Зараз ти піднімешся на свій поверх та безсило впадеш, переможений сном. Я наснюсь тобі, оскільки буду поруч – стоятиму навколішки біля тебе й оберігатиму твій спокій. Коли ти спиш, то з повік зникають усілякі тіні, обличчя позбавляється рис болю. Ти спиш... Я прислухаюсь і чую, як уві сні ти шепочеш моє ім’я. Я нахиляюся до тебе і кладу тремтячу долоню тобі на голову.
Встає сонце. Ти розплющуєш очі й розумієш: час іти. Для тебе розпочинається новий день. Можливо, саме сьогодні на твоєму шляху зустрінеться дівчина, яку ти назвеш коханою. Я готова до цього.. й не сердитимусь на тебе. Ти – вільний. У тебе буде найкраща дівчина. Кохай її, бережи її. Тільки ніколи не даруй синю троянду.
І що б не трапилося, живи! Такі, як ти, мають жити. Ти сильний, ти найкращий, таких більше немає. Живи для мене, бо я вірю в твоє щастя...

Тетяна МИХАЙЛОВА,
Інститут іноземної філології

ІІІ РОЗДІЛ

Катарсис

Загинь у мені
І там народися,
Але вже очищеним,
Великим і безстрашним,
Прекрасним і єдиним,
Бо я надаю тобі таку силу.
Світи!
І німбом своїм небеса борозни,
Щоб побачили в тобі Бога,
А Бог щоб побачив у тобі людину.
Світи!
Поки я надаю таку силу.

Анастасія НОВІКОВА,
Інститут української філології

Залиш мені бодай щось
 

Залиш мені бодай щось. Залиш бодай серпанок на вікні моїх очей – і нехай це буде весняно-імпресіоністичне марево. Залиш тепло мовчання, коли ніхто не ховався за масками, – і я скажу, що це були миті одкровення. Залиш білу троянду на моєму столі…

Залиш ритм свого серця на задвірках моєї пам’яті, аби я бодай відчувала плин часу.

Залиш гіркий кавовий присмак на моїй долоні, що ще вчора тримала горнятко гарячого еспресо. Залиш ніжність пальців, які ковзали моїм шовково-серпневим волоссям.

Залиш хоча б ті запаморочливі світанки-побачення неба і землі, які пастельно опускалися, знімаючи полуду ночі.
Залиш мелодію вчорашньої розмови під зіркою (ми ж бо не встигли загадати бажання).

І нехай у мене буде спогад… бодай спогад. Бодай про тебе. Я залишу його на своєму небі, в яке люблю дивитись – і падати.

Мирослава УЛЬЯНІНА,
Інститут української філології

ЯнголЯ

Рятуй мене, Боже,
Бо це – божевілля,
Він – янгол,
А я лиш звичайна людина.
Скажи мені, Боже,
Чи я заслужила,
Щоб білокрилий став на коліна?
Він – янгол,
Я просто людина.

Господь же зійшов із небес у той вечір.
Сказав він:
„Ти – янгол,
А він лиш людина.
Це ти,моя мила, спустилась із неба
Його рятувати.
Ти – янгол,
А він лиш людина.
Бо ти дарувала йому його крила.

Самотня, нещасна,
Бездольна людина.
Без права на голос,
Без відчуттів,
Без стогонів, криків уже він згасає.
Рятуй його, люба,
Хоч він не благає
І стоячи мовчки собі помирає,
Як дерево гине,
Тож листя збирай.

Звичайна людина,
Що робить помилки,
Що ранить тебе,
Що заломлює крила.
Навчи його, люба,
Любити й літати.
Скажи, що не має він права ламати
Тобі твої крила,
Бо янгол тут ти,
А він лиш людина.
Людина, що має навчитись мовчати
І слухати тишу,
Коли ж тиша зникне,
То ти заговориш,
А потім і Я.
Але спершу тиша.
Не бійся, маленька, усе буде добре.
Усе буде добре
Допоки ти з ним”.

Із тисячі янголів, що пролітали,
Тобі лиш призначила серце своє.
Очами дивлюся на Бога,
Вустами твоїми цілує Господь.

Анастасія НОВІКОВА,
Інститут української філології

Без темноти

Підкажи...
Будь моїм орієнтиром
Незломним правилом єдиним
У темноті...
Будь перш за все мені ти
другом
Опорою...
І лиш тоді відчувши я твоє
плече
Простягну руку

Будь другом перш за все...

Коли ти будеш помилятись
Закрию очі і пробачу
Твої я помилки
лиш помахом руки

Якщо захочеш буду орієнтиром
я... для тебе
Незломним правильним єдиним
Без темноти
...лиш другом будь
лиш другом ти
Для мене...
перш за все.
 

Василь ВОЗНЯК,
Інститут української філології

У моїй крові весна…

У моїй крові весна. Я божеволію від тебе, весно, я божеволію без тебе, весно. Знову й знов голова йде обертом, німіє все, що можна. Ти дуриш мене, весно. Ти душиш мене, весно.
Я тепер п’яна. Я тепер не в силах сказати навіть слово. Мені не хочеться говорити. Говорити ні слова, ні складу, ні звуку. А ти і не питаєш. Чому? Чим я завинила? Що я роблю не так?
Я кину тебе, весно. Кину! Кину ! Кину!
ЛЕТИ!!!!! Хай без мене, хай. Так буде простіше. Для мене. Для тебе. Для всіх. МОЄ Серце буде знати тебе навіть на відстані сотень кілометрів, на відстані сотень тисяч, сотень мільярдів кілометрів. І ти знаєш про це. Бо чують лише тих, хто хоче того.
А ти таки хочеш, а ти таки ще зі мною. З моїми очами , моїми вустами. Ти не пускаєш мене. То чого? Чому? Я маю пускати тебе?
Стій!!! ЗАЧЕКАЙ! Бо так треба. Бо ти з тих самих, тих самих „мужчин”. А я з тих самих ... тих самих-самих.
Послухай, вітер розказав мені, що я маю дякувати тобі. І я дякую. Красно тобі дякую. А ти не віриш. Так небезпечно вірити мені. Бо я лише спалах. Я лише вогонь. Але ж я лише полум’я твого вибуху, полум’я від багаття, що ти розпалив у мені.
Ну, давай дзвони 01. Що? Це безглуздо? Можна подумати! Ти наче „в трезвом уме и при здравой памяти”. Ти ніколи не був, і не будеш таким. Я б не любила тебе таким.
Ой! Здається, сказала зайве. Чи навпаки? Я маю бути щирою чи ні? Не хочу брехати, не хочу придурюватись. Адже... навіть не вмію. Тим паче з тобою.
ТОБОЮ. Жити тобою, дихати тобою.
Сама винна. Знаю. Пробач. Сама ставлю стіни, зводжу мури, складаю барикади. А потім з легким жестом дресирувальниці кажу тобі – апорт. Давай, мій любий, покажи, на що здатен. Та ти не олімпійський чемпіон, навіть не майстер спорту. Тож маю попуститись.
Попускаюсь.
Пробач. Не буду більше так. Та, мабуть, буду інакше. Ти знав, на що йшов. Ти смертник, як кажуть твої друзі. Ага, я смерть, але така солодка, що навіть вони б не відмовилися скуштувати. Діабет гарантовано. Крапельницю інсуліну чи одразу реанімацію? Вибирай. Зроби вибір. Раз і назавжди.
 

Світлана ШЕВЧУК,
Інститут української філології

Зашторене
Зачинена
вікно
кватирка
Зашумлене
Задивлена
давно
хатинка
Засоннене
Замріяна
прасном
волинка
Кохане (і)
Повторена
полотно
помилка
 

Катя КОТ,
Інститут української філології

Твій поцілунок – трунок,
Твій дотик – опік,
Погляд – світ.
В росі троянди – серця оклик…
…Троянди – то кохання слід.

Твої вуста – гріхів спокута,
А руки – муки,
Очі – світ!
Сухі троянди колють руки…
…Троянди – то кохання слід.

Катя КОТ,
Інститут української філології
 

Очі кольору оn – line

Очі кольору оn – line.
Інформація.
Репутація.
Власні судження.
Власні бачення.
Енергетика...
Все під кодами.
Зона доступу —
Крізь синтетику.
Доторкнутися,
Щоб зв’язатися
Біполярністю,
Біовласністю.
Розпливається...
Балансується...
Очі-з’єднання.
Інформація.
Колір враження
Безперервності.
Від минулого –
До сучасності.
А майбутнього
Лиш утворення,
Що породжене
Самоздатністю.
Імовірності.
Збіг обставини,
Власні палиці...
Під колесами.
Коди доступу,
Інформація...
Світ наповнений
Антитезами.

Олександр КОЗИНЕЦЬ,
Інститут корекційної педагогіки
та психології

Не погасли, дотліли

Не почую..
Почую..
Чую…
Не позначу…
Позначу…
Значу…
Не судилось…
Пробач…
Не будем…
Не повернеш…
Не спиниш…
Нащо…
Не повірю…
Повірю…
Вірю…
Не тримаю…
Тримаю…
Маю…
Не боліло…
Пекло…
Німіло…
Відлітаєш…
Лишаєш…
Знаю…
Не дістану…
Дістану…
Стану…
Не забуду…
Забуду…
Буду…
Час проходить…
Тече…
Тікає…
Залишає…
Паскудить…
Губить…
Не пізнали…
Пізнали…
Знали…
Не зігріли…
Зігріли….
Гріли…
Малювали…
Кохали…
Грали…
Не погасли…
Не зникли…
Стліли…

Олександр КОЗИНЕЦЬ,
Інститут корекційної педагогіки
та психології

СЛОВА КОХАННЯ
 

Туга. Вона. Він. Кохання. Почуття. Печаль. Мить. Руки. Вибач. Розпач. Чекання. Сльози. Натхнення. Муза. Тіло. Вірність. Сум. Холод. Вуста. Минуле. Очі. Запах. Пристрасть. Бажання. Погляд. Волосся. Слова. Поруч. Думки. Подих. Рух. Вона не плакала. Біль. Прагнення. Все. Чотири літери. Символи. Ілюзія. Спілкування. Замкнене коло. Смуток. Нікого немає. Розлука. Єднання. Бентеження. Присутність. Ласка. Життя. Бути. Божевілля. Віра. Поцілунок. Жахливий фініш. То є наш останній танець. Ми. Так треба було. Самотність. Дощ. Голгофа. Творець. Зустріч. Мандрівка. Терпіння. Жага. Пелюстка. Воля. Разом. Перший крок. Години. Так. Віддати себе. Вічність. Вечір. Осінь. Зима. Весна. Голос. Крила. Софія. Порожнеча. Боротьба. Воскресіння. Свіча. Вогонь. Ідея. Гра. Страх. Сяйво. Ти вже не будеш таким, як раніше. Небо. Палітра. Спогади. Програш. Цінувати. Біла троянда. Квадрат. Забуття. Шалений запал. Злива. Рояль. Янгол. Виваженість. Шлях. Я. Ламбада. Майбутнє. Стіна. Душа. Крик. Імітація. Прощай. Обійми. Пізнавати один одного. Підтримка. Поведінка. Спрага. Небажання. Зупинка. Турбота. Порятунок. Відсутність. Вагання. Образа. Єдина. Поклич мене. Образ. Хвилини. Людяність. Вересень. Початок. Жовтень. Листопад. Грудень. Січень. Півроку. Лютий. Березень. Квітень. Травень. Кінець. Пам'ять. Казка. Наснага. Втеча. Сакральне. Картання. Відкритися. Зберігати. Примара. Іскра. Втрата. Утопія. Лаура. Музика. Ритм. Фенікс. Вона просто кохала. Не відпущу. Крок. Повертатися. Ніжність. Політ. Брехня. Не повірю. Вирішуй. Дотик. Насолода. Прохання. Жертва. Тепло. Реквієм. Блискавка. Все. Труна. Піднятися з колін. Відчай. Пошук. Жорстокість. Кров. Хай буде так. Без тебе. Зрада. Друг. Серце. Брат. Таємниця. Посмішка. Страждання. Буття. Театр. Відповідь. sms. Недруги. Лист. Краса. Кішка. Смерть. Глобус. Перешкода. Досконалість. Обмеження. Гріх. Ти. Битва. Дух. Досвід. Молитва. Реальність. Один. Жах. Маска. Було. Дякую. Заміна. Вавилон. Хаос. Історія. Забув. Віхола. Демон. Мета. Питання. Птах. Диво. Неперевершеність. Ідеал. Ні. Секунди. Трикутник. Криза. Бог. Хвиля. Натовп. Солодко. Виплекано. Недосяжно. Завжди. Відраза. Загубитись. Свідомість. Звичка. Молодість. Відстань. Плоть. Рай. Сон. Сила. Мовчати. Просто. Той вітер - то страшний дивак. І що тепер? Сестра. Доторкнися, навіть не кохаючи. Фотографії. Еротика. Танго розбитих сердець. Смак. Потреба. Сховаю. Коріння. Недолік. Нехай. Подарунок. Повага. Інші. Ім’я. Знаю, Зміни. Віддам. Не бачу. Поза межами цього світу немає нічого. Не бачу. Віддам. Зміни. Знаю. Ім’я. Інші. Повага. Подарунок. Нехай. Недолік. Коріння. Сховаю. Потреба. Смак. Танго розбитих сердець. Еротика. Фотографії. Доторкнися, навіть не кохаючи. Сестра. 1 що тепер? Той вітер — то страшний дивак. Просто. Мовчати. Сила. Сон. Рай. Плоть. Відстань. Молодість. Звичка. Свідомість. Загубитись. Відраза. Завжди. Недосяжно. Виплекано. Солодко. Натовп. Хвиля. Бог. Криза. Трикутник. Секунди. Ні. Ідеал. Неперевершеність. Диво. Птах. Питання. Мета. Демон. Віхола. Історія. Хаос. Вавилон. Заміна. Дякую. Було. Маска. Жах Один. Реальність. Молитва. Досвід. Дух. Битва. Ти. Гріх. Обмеження. Досконалість. Перешкода. Глобус. Смерть. Кішка. Краса. Лист. Недруги. sms. Відповідь. Театр. Буття. Страждання. Посмішка. Таємниця. Брат. Серце. Друг. Зрада. Без тебе. Хай буде так. Кров. Жорстокість. Пошук. Відчай. Піднятися з колін. Труна. Все. Блискавка. Реквієм. Тепло. Жертва. Прохання. Насолода. Дотик. Вирішуй. Не повірю. Брехня. Політ. Ніжність. Повертатися. Крок. Не відпущу. Вона просто кохала. Фенікс. Ритм. Музика. Лаура. Утопія. Втрата. Іскра. Примара. Зберігати. Відкритися. Картання. Сакральне. Втеча. Наснага. Казка. Пам’ять. Кінець. Травень. Квітень. Березень. Лютий. Півроку. Січень. Грудень. Листопад. Жовтень. Початок. Вересень. Людяність. Хвилини. Образ. Поклич мене. Єдина. Образа. Вагання. Відсутність. Порятунок. Турбота. Зупинка. Небажання. Спрага. Поведінка. Підтримка. Пізнавати один одного. Обійми. Прощай. Імітація. Крик. Душа. Стіна. Майбутнє. Ламбада. Я. Шлях. Виваженість. Янгол. Рояль. Злива. Шалений запал. Забуття. Квадрат. Біла троянда. Цінувати. Програш. Спогади. Палітра. Небо. Ти вже не будеш таким, як раніше. Сяйво. Страх. Гра. Ідея. Вогонь. Свіча. Воскресіння. Боротьба. Порожнеча. Софія. Крила. Голос. Весна. Зима. Осінь. Вечір. Вічність. Віддати себе. Так. Години. Перший крок. Разом. Воля. Пелюстка. Жага. Терпіння. Мандрівка. Зустріч. Творець. Голгофа. Дощ. Самотність. Так треба було. Ми. То є наш останній танець. Жахливий фініш. Поцілунок. Віра. Божевілля. Бути. Життя. Ласка. Присутність. Бентеження. Єднання. Розлука. Нікого немає. Смуток. Замкнене коло. Спілкування. Ілюзія. Символи. Чотири літери. Все. Прагнення. Біль. Вона не плакала. Рух. Подих. Думки. Поруч. Слова. Волосся. Погляд. Бажання. Пристрасть. Запах. Очі. Минуле. Вуста. Холод. Сум. Вірність. Тіло. Муза. Натхнення. Сльози. Чекання. Розпач. Вибач. Руки. Мить. Печаль. Почуття. Кохання. Він. Вона. Туга...

„Слова кохання”. Епілог
Слова мають дуже велике значення в нашому житті. Трапляється так, що вони втрачають усю свою велич через дурні та марні вчинки людей, тоді на них ніхто не зважає. Коли людина закохується, вона присвячує всі найкращі слова об’єкту своїх зітхань, тоді вони мають велику силу, і можуть надихнути будь-кого. З часом це проходить, і з’являється здивування від чарівності, але й пустоти. І лише тоді, коли люди зберігають красу слів і почуттів, то в душі живе справжнє кохання.
До „Слів кохання” можна додати ще багато, і не з усім вписаним можна погодитись, але цей твір є саме таким. Перед нами пустота в Усьому, і навпаки. Кожне окреме слово не справляє того враження, як весь твір загалом, окреме слово має певний закріплений зміст і значення. Разом вони переносять нас у трансцендентний світ. Світ спогадів та переживань. З кожним словом у людини виникають асоціації, згадуються певні історії. У всіх вони різняться. Стежачи за хаотично розташованими словами, відчуваючи та переживаючи їх, ми доходимо до середини – чотирьох слів: „Поза межами цього світу немає нічого”. Вони нагадують нам про світ, в якому ми живемо, повертають нас до буденності. Так вдалося передати рух у порожнечі, адже сам по собі набір слів не несе великого значення.
Далі спостерігаємо повторення слів, але вже в зворотному напрямку. Ми знову переживаємо емоції, які пов’язані з кожним окремим словом. Твір наче закінчується, але там, де має стояти крапка, стоїть трикрапка, яка начебто дає нам шанс на повернення до того світу, де відчувається присутність безмежності.
Кожне слово – це мить нашого життя. Кожна мить, як і кожне слово, – повноцінні, бо вони залучені до вічності.
Неможливо висловити „Слова кохання” в якомусь певному випадку, вони несуть у собі відтінок Вічності, і пережити їх ми можемо лише маючи досвід, лише згадуючи Минуле. „Слова кохання” показують нам наші недоліки, наші помилки, і, звісно ж, чарівні митті нашого існування. „Слова кохання” показують все те, що відчуває людина, хоча потрібно зауважити, що ще нікому не вдалося передати через папір усю глибину почуттів.
 

Сергій РУСАКОВ,
Інститут історії та філософії
педагогічної освіти

IV РОЗДІЛ

Нарис із життя
 

Було це під Новий рік. Коли в далеких небесах витають світлі янголи й дарують людям диво. У цей час навіть найзапекліші реалісти трохи м’якшають і мимоволі починають вірити в дива. Здається, зупиняється невблаганний час, а таємниці відкривають свою загадкову душу.
Тихо танцюючи, кружляють пухнаті сніжинки, а мороз своїми волохатими дужими руками обіймає цей грішний світ і дарує йому блаженство.
Під стріхами про щось своє, пташине, сперечаються сірі горобці. А холодними зоряними ночами, здіймаючи гам, брешуть собаки.
Я йшла гамірними київськими вулицями, не пам’ятаю, що шукала. Зайшла в одну крамничку, не знаю навіть чому, якась невідома сила затягнула мене туди. Швиденько обдивилася товар довкола, і раптом, мені примарилося, що час уповільнює свій звичайний хід. Ще секунда – і я не могла ворухнутися... Це неможливо описати словами – можна лише відчути. Тіло ніби пронизується надзвичайним і таким чаруючим світлом, а весь гамір звуків навкруги зливається в одну дивовижно загадкову мелодію.
Мимоволі в тебе виростають крила, ти підносишся над усім сущим і земним, дивишся на світ з вічності.
Ось мить і ще одна мить – і ти вже не ти, а частинка цілого Всесвіту. Чи доводилося вам відчувати, як пульсує вічність у земному тілі? А може, все життя – захоплююча ілюзія, лише „суєта суєт”?
Мою увагу привернуло дивовижне полотно. Я забула про все на світі й поринула в ту божественну палітру казкових комбінацій і кольорів. Картина водночас заспокоювала й розпалювала якесь гаряче полум’я в моєму єстві – це були чари невідомого художника. Темні та світлі відтінки перепліталися, даруючи погляду незвідане досі відчуття.
Коли поринаєш у ці прекрасні барви, штрихи, лінії, не можеш збагнути, де ти, в якому часовому просторі. На полотні був зображений світ, де панує лише світло, тепло та всемогутнє Добро.
Я зрозуміла, що тільки мистецтво, це велике шалене мистецтво – вічне. Воно здатне змінити все...

Ольга КОНДРАТЕНКО,
Інститут фізико-математичної
та інформатичної освіти і науки

Балада про щастя

Дівчисько маленьке до мами підбігло сміливо.
Мільйони питань переплутались в тій голові:
„Скажи мені, рідна, що треба, щоб бути щасливим?
Чи можна дістатись до раю, не кинув землі?”

„Для кожного щастя – то є особливе надбання,
У когось – це власний рахунок з мільйоном нулів,
І сукня вечірня від справжнісінького Джорджо Армані,
І мати з перемогою в цілих тридцять голів.

Та все це турбує життям заклопотаний мозок,
А серце відразу всміхнулось, почувши питання,
Бо мова піде про шалене і БОГОМ освячене слово,
Прислухайтеся тільки до кожної букви: кохання.

Воно має силу, що здатна тебе перенести
До ніжно-солодких куточків небесного раю,
І полум’я пристрасті твоє грітиме серце,
А всім почуттям не знайдеться ні місця, ні краю.

Благаю, повір і пусти в свою душу кохання.
До сонця проміння і лагідних крапель дощу,
До музики, друзів, поезії, кішки мурчання,
До того єдиного, кому прошепчеш: „люблю”.

Пронеси його попри всі неземні перешкоди,
Бо смуток і біль розчиняються в ньому до дна.
Маленька моя, я так хочу, щоб ти не забула:
Кохання – то віра. І в ньому молитва твоя”.

Розмова та дивна була чоловіком почута,
Їх погляд зустрівся і світ затремтів, як колись.
Мільйоном цілунків він вкрив її ніжні долоні:
„То справді є щастя, що долі дві наші СПЛЕЛИСЬ”.
 

Альона ЛИБА,
Інститут іноземної філології

Не спиняйся, не стій, не вагайся в собі!
Неповторність у кожного в серці.
І в душі бережи діамант дорогий,
То не камінь, а чисте джерельце.

Я тобі подарую веселку весни,
Я для тебе зберу перламутри,
На туманів нитки нанизаю зірки –
Збережи ці від Мене дарунки!

В коси щастя вплети,
Хміль світанку ковтни,
Посміхнися до сонця дитинно!
В очі небо цілуй,
І життя не марнуй,
Пам’ятай: ти на світі – ЛЮДИНА!

Катерина Кот,
Інститут української філології

Вінок

– Я сплету тобі красивий вінок!...
Він бережно ніс показати їй щойно зірвані на клумбі парку великі білі квіти.
Вона посміхнеться і ніжно торкнеться його пухких вуст. Солодкий поцілунок розповість про щастя. Міцні обійми розкажуть про любов. Вогники в очах кричатимуть про взаємність тепла і почуттів. Пристрасні погляди обох вимагатимуть заздрості, наслідування та замилування перехожих!!!
Він міцно триматиме її за руку. Він любить ранню весну. І вона теж. Навесні можна відчути себе великою квіткою, сповненої наснаги розкрити пелюстки і показати світу небачену раніше красу.
Він дивитиметься в її обличчя і посміхатиметься, коли малюватиме подумки країну, країну краси таких створінь, одне з яких йде поруч з ним у смішних червоний кросівках.
Він схопить її і кружлятиме в повітрі, мов легеньку кульку. Таку чисту, милу, дорогу… Він навчиться тонути у сяйві її щасливих очей. Бо коли любиш, такі миті, як численні частинки пазла, збираючись, створюють прекрасну картину твого життя.
Він шукатиме власне відображення у її великих чорних зіницях, мережаних густими промінчиками довгих вій. Він віритиме, що це два сонця, які дають життя його планеті.
Він жартуватиме з її маленького, але такого любого носика-кнопочки, а потім, співатиме якусь набридливу попсову пісеньку з улюбленої радіостанції. Вони без сорому бігатимуть газонами, граючись у дитячі ігри. Люди навколо вважатимуть їх божевільними. Але насправді... заздритимуть юнаку і юнці та дивуватимуться щирості їхніх двох сердець.
Вона для нього – це все, що необхідно простому юнакові, простій земній людині. Людині, здатній кохати. Кохати без меж.
– Тобі личить цей вінок! Ти надзвичайно красива! Весна могла б перетворити тебе на маленьку квіточку, але ти надто красива для цієї весни. А, може, весна зробила мені подарунок... і тому ти зараз зі мною???
– Ти любиш весну більше, ніж мене?
– Ти – моя весна!.. Відчуваєш, яке пахуче повітря навесні, солодко-неземне, чаруюче? Відчуваєш, яким терпким буває весняний туман і зовсім не холодним, а, навпаки, приязним? А яким теплим буває весняний дощ, що оживляє навіть гранітну бруківку? А чи не помічала ти, які щасливі навесні птахи, що намагаються обійняти небо і поцілувати його у вдячність за ще одну прекрасну пору року? Якими чаруючими є пташині співи, що паралізують слух у солодкім передзвоні тоненьких голосів?.. Коли закохуєшся навесні, то відчуваєш, як вона розливається не лише в повітрі, а й у серці, і там, на колишнім морозі, розквітають підсніжники і нові надії…
– Чому ти плачеш?
– Тому що ти тільки сон… Я скоро прокинуся – й ти підеш від мене…
– …Ти помиляєшся.
– Ти ж тільки омріяна фантазія. Я можу доторкнутися до тебе лише уві сні. Це так боляче.
– Не плач…
– ...
– Ти завтра знайдеш мене на вулиці… У натовпі людей… Обіцяю…
 

Інна ОРЛОВА,
Інститут соціології,
політології і права

Чому кришталь твоїх очей
Вбиває погляд мій коханий,
І, посміхаючись до мене,
Ховаєш сльози крадькома?

Чому свій біль тримаєш в серці?
Самотність – гірший твій порадник.
Відкрий для мене хоч на мить
Шлях через муки до любові.

Поглянь туди, де небо грає,
Веселка ллється крізь місток,
І жайворонок починає
Твого життя новий ковток.

Послухай клекіт журавлиний,
Струмочки грають тихий вальс,
Невже не чуєш ти, коханий,
Що весь цей світ лише для нас?

Ти пронеси крізь роки пам’ять,
Візьми з собою забуття,
І в серці ти тримай роками
Кохання, щастя та життя.
 

Катерина ПАРХОМЕНКО,
Інститут іноземної філології

Побачення

– Ти куди?
– На побачення!
– У ліс?!
– З Лісом!
Я вибігла зі студентського будинку, який живе біля Лісу. Глибоко вдихнула морозне повітря і впевнено попрямувала до нього скрипучою стежкою. Йшла слідами лисиці, щоб не було чутно моїх кроків. Я викрала Ліс із самого побачення. До моєї появи він на сріблястих вітах гойдав Дівчину Зимової Краси, яка розсипалася поцілунками у формі сніжинок. Я мимоволі зціпила вуста від полохливого дотику однієї з них. Мені сподобалось. Я набрала повні долоні теплого снігу. Піднесла до обличчя на відстані одного подиху. Заплющила очі. Пролунав поцілунок, нетерплячий, зігріваючий. Ліс забув і думати про Дівчину Зимової Краси. Я зруйнувала романтичну ідилію побачення. Він зашумів високими кронами, що нагадували вершини Карпат. Здавалося, от-от зірветься лавина і накриє мене з головою, та боятися було нічого. Дівчина Зимової Краси, може, і хотіла б зрівняти декого зі снігом, проте Ліс запорошив мене поцілунками. Сніжинки танули на моєму волоссі, віях, плечах, лише вуста залишилися незайманими. Я ж подарувала Лісу ту посмішку, якою відповідаю на поцілунок близької людини. Піднявши руки догори, я затулялася від сонця. Воно сліпило немилосердно. Не відчувала ні холоду, ні запаху, ні кольору. Від сонця Ліс перетворився на біле море, де на хвилях-кучугурах між деревами-кораблями колихалася я – мавка з кришталевою лузгою. Я вільно дихала у білому морі, я вільно думала у білому морі, та я не вміла вільно говорити. Дівчина Зимової Краси дивилася прямо у вічі й запитувала, нащо я це роблю. Адже я буду жити і навесні, і влітку, і восени, а вона піде. Ліс і не помітить її зникнення, бо він також житиме. Вона хоче бути разом з ним, а я не хочу бути сама. Та я не вміла їй цього сказати. Мені стало соромно. Заплющила очі. Пролунав поцілунок, несподіваний, зачаровуючий. Переді мною стояв хлопець із карими очима. Напевно, ми прийшли на побачення один до одного. У його руках побачила не сніг, а фотокамеру. Нарешті я сказала:
– Сфотографуй мене.
– З Лісом?
– Ні, з собою.

Ірина ГЕРУС,
Інститут української філології

Малювала сьогодні ніч на брудному міському асфальті день
Крізь прозорі очі її лився ранок, несміливо –
сірий ранок
На долоню весна запросила ранкову зорю і
заплакав дощ
Чом ти журишся весно? Кохає тебе вітер! А ти? Чи ти іще жива?

Світлана ШЕВЧУК,
Інститут української філології

Казка про ніч

...Молодий ліхтарник на ім’я Лаеді вийшов якраз тоді, як почало сутеніти. Його робота починалася, коли світло дня згасало, і Нічна Володарка готувалася прийняти Місто Янголів під своє керівництво. Місто було невелике, але запалити всі ліхтарі вдавалося не раніше півночі. Робота нескладна, Лаеді вже звичним рухом підставляв драбину, піднімався до ліхтаря, доливав ароматної лавандової чи трояндової олії, заміняв фітиль, де це було потрібно, і підносив до нього скляну запальничку, що більше була схожа на маленький масляний факел. Саме так на світі народжувався новий вогник, який приносив нічним перехожим світло, а разом із ним – спокій, впевненість на шляху та затишок.
...Юна донька Володарки Ночі надягла свою нову шовкову мантію, ще раз поправила чорний зі срібним відблиском бант, який дбайливо стримував її зовсім біле волосся і пішла в напрямку тронної зали. Матінка вже давно вирушила в подорож своїми володіннями: дивитися, чи всі нічні звірі попрокидалися; чи заспокоїлися невтомні люди у своїх великих містах, де ніч то там, то інде втрачала свою силу від чарів ліхтаря; провідати, як ся має її старий приятель Місяць та чи все гаразд у нічних страховиськ і чарівниць. Сьогодні магічний годинник у тронній залі показував, що час Ірени наступить близько десятої вечора. Саме тоді хмари почнуть танути, а з-під них мають засяяти зорі. Зорі, які запалює принцеса ночі – тендітна, стримана й мовчазна Ірена. Навіть її мати неодноразово зауважувала, що донька спокійніша за нічне море у штиль і що емоції на її обличчі бувають так само рідко, як і місячні затемнення, але свою доньку любила понад усе на світі...
...Останній ліхтар знаходився на найвищому даху в місті – на даху старовинного замку-ратуші. Його запалювали як символ того, що в місті все спокійно і що вся таємнича гуща ночі – це всього лишень відсутність світла. Той ліхтар – то знак прадавньої перемоги людини над богами, це той вогонь – життєдайна сила сонця, що його можна зберігати та світити навіть уночі, в час, коли боги наймогутніші. Лаеді піднімався сходами центральної башти й у величезних вікнах бачив, як на небі почали зявлятися зорі. Він дуже любив уночі дивитися на небо, що яскраво горить полум’ям гарних, незбагненних, загадкових, далеких, але водночас таких близьких вогнів. Він сумував, що не може стрибнути в небо. Хлопець відкрив скляні дверцята головного ліхтаря Міста Янголів, поправив великий фітиль, протер із середини стінки цієї „в’язниці вогню” й освітив усе навколо. Щоночі він не міг позбутися відчуття містичності при виконанні цієї символічної процедури. Серце калатало швидше, а в душі розливалося тепло. Так закінчувалася його робота. Ліхтарник сідав на широченний бордюр башти, посміхався зіркам, роздумував уголос про життя, про добро та зло, справедливість та кривду. Але найбільше він любив мріяти...
...Майже все небо заливало ніжне світло Місяця. Зорі жваво миготіли, іноді здавалося, що вони підморгують одна одній, ніби перемовляються. Ірена любила озиратися та бачити, скільки роботи вже виконано, скільки яскравих „світлячків” у нескінченному небі почало нову ніч. Ніч, насичену життям світу. Тут, у найзатишнішому, на її думку, куточку Всесвіту, принцеса мчала на колісниці, запряженій тисячею нічних метеликів, і чарівним жезлом запалювала зорі. Вона насолоджувалася кожною миттю: коли вітер над морем здіймав солонуваті краплинки і залишав їх у неї на губах, коли зорі, спалахуючи щасливим вогнем життя, вітали її, коли над полями проносилася тінь колісниці, коли перелякані нічні птахи здіймалися над лісом у шумі клекотіння, коли мантія та кінці чорної атласної стрічки тікали за вітром. Вона жила в небі. Відпочивала від буднів, які лякали байдужістю, лицемірних друзів, що марнували життя на досягнення примарної магічної могутності, придворних, для яких піклування про господиню і двір було сенсом всього життя. Світ для принцеси був штучним, обмеженим, поверховим, тому насправді жила вона тут – серед хмар і зірок, вітру і темряви, саме тут вона була справжньою.

......Почувши вітання останньої зірки, Ірена почала розвертати колісницю у напрямку дому, на північ, і побачила щось таке, що примусило її душу вибухнути. На іншому кінці неба несподівано засяяв вогник! Впевнений, блискучий і яскравий. Найдивніше, що вона його не запалювала. Уперше принцеса Ірена побачила зірку на тлі величезної, могутньої, всепоглинаючої краси. Ірена полетіла. У неї захопило дух, всі барви злилися в одну від неймовірної швидкості, мантія так тріпотіла, що, здавалося, зараз розірветься.
Хлопець-ліхтарник дістав серветку з білої грубої тканини, у яку була загорнена його святкова вечеря. Сьогодні він знову сидить на цьому даху, знову дивиться на місто згори вниз. Негода, пори року, епідемії, хвилювання у місті – ніщо жодного разу не заважало Лаеді насолоджуватися цим місцем, цією самотністю, в яку він ховався від нецікавого йому світу. І сьогодні його компанією мали бути лише ніч, зорі та Місяць, але... Ірена ще важко дихала після перельоту, та жодного звуку з її незрівнянно гарних вуст не виривалося. Вона причаїлася за стіною і захоплено дивилася то на жовтий вогонь великого ліхтаря, то на молодого гарного хлопця, що сидів трохи далі. Спочатку вона переводила погляд, але дуже скоро вся її увага зосередилась на ньому. Вона слухала, як він стиха говорив про самотність. Сьогодні це була його тема. Взагалі-то, вона завжди була „його темою”. Він жив у центрі міста в непоганому будинку, але крім книжок не мав нікого, він був абсолютно самотній. Кому цікавий хлопець, який ночами говорить з зірками, а вдень відпочиває і читає? Вона прислухалася до кожного слова, розглядала його струнке сильне тіло, чорне, як крило ворона, волосся. Його голос одразу відкрив усі найпотаємніші куточки її душі, запалив світло в кожному її повороті й наповнив теплим хвилюванням. Їй захотілося підійти і сказати щось особливе, щось таке, що дало б йому змогу зрозуміти її почуття. Через секунду вона взяла себе у руки: „Не личить мені так хвилюватися через присутність простої людини!!!”. Злість і якась дивна образа на саму себе примусила її вийти з-за стіни. Вона дуже тихо, але впевнено підійшла і стала позаду нього. Ірена в голові намагалася побудувати якусь стриману, розумну фразу, щоб окликати хлопця і запитати, що це він робить серед ночі на даху і чому так вільно сидить у присутності жінки. Лаеді озирнувся і зупинив здивований погляд на очах дівчини у чорній мантії. Ніколи Ірена так не червоніла і не почувала себе такою безпорадною. Усі слова зникли, розум відключився, серце провалилось у якусь бездонну яму, не забуваючи вистукувати так, наче дивізія крокує нарізно. Його очі стали для неї полоном.
– Привіт!? – здивовано-зніяковіло промовив молодий ліхтарник.
Принцеса не могла промовити ні слова, точніше, не хотіла. До неї прийшло осяяння і вона боялася його втратити. Вона розглядала і слухала.
– Вибач, якщо налякав, та я не думав, що тут може бути ще хтось. – зацікавлено пояснив Лаеді, роздивляючись „гостю” таких дівчат він ніколи в житті не бачив. Вона була наче з іншого часу, а ще ці чорні очі...
– Це ти запалив факел? – невпевнено запитала Ірена, вказуючи на вогонь позаду.
– Так, це моя робота: давати людям світло вночі, щоб воно згасало на ранок.
– Розумію... Тобі подобаються зірки? – зацікавлено запитала дівчина і підняла очі.
Лаеді, спантеличений запитанням, відкинув звичайну таємничість і кивнув:
– Зірки – це все, що в мене є...
На секунду серце Ірени стиснув смуток, але його змінила хвиля радості:
– А хочеш до них? Я покажу тобі їхнє життя!...
***
Коли ми дивимося на небо, то помічаємо, що вогники спалахують не поодинці, а одразу у двох різних місцях, неначе їх запалює двоє невидимих чаклунів. Вони живуть там, куди тікають наші сни, звідки приходить ніч і де мешкає казкове кохання...

Антон ДРОБОВИЧ,
Інститут історії та філософії
педагогічної освіти

V РОЗДІЛ

А світ говорив...

А світ говорив, що земля зсиротіла,
А світ намовляв, що вона вже не та,
Що ніби її невичерпная сила,
Поклавшись на людство, кайдани вдягла.

А світ говорив, що земля зубожіла,
Бо те, чим пишалась, раділа, жила,
На жаль, зберегти усього не зуміла,
Бо людству у спадок свій скарб віддала.

А світ насміхався над нею безбожно...
Вона ж у кайданах за людські гріхи
вмирала... А люди зітхали тривожно,
не змігши збагнути своєї вини.

Земля помарніла... А світ не спинився
І знову на неї поклавши вину,
Дивився, дивився, безжально дивився
На неї – скалічену матір свою.

А мати – земля, свята і пречиста,
Замучена сином жорстоким своїм,
Лежала, прикрашена з крові намистом,
І все ще любила людство за біль...

Наталя ШУЛЬГА,
Інститут української філології

Отруєна весна

1
Була весна. Зароджувалось диво,
Життя бриніло зеленню кущів.
Настав той день, настав лякливо,
Все зруйнував і все змінив.
Серед спокою вибух тріснув,
Що аж здригнувся небосхил.
І чорний кат мечем навмисно
Залишив все живе без сил.
Течуть з іржею мертві ріки,
І стала жовтою трава.
Але ж сьогодні тільки квітень,
Чому природа нежива?
Схилились нижче тьмяні квіти,
В отруті пташка не літа.
І біль людський, загиблі діти.
Планета наша — сирота.
Не родить ґрунт, не має сили
Перемогти в отій війні.
І птахи родяться безкрилі,
І зливи гинуть уві сні.
Помилки людства непробачні,
Їх необхідно виправлять.
А люди злі, слабкі, невдячні
Навчились тільки утікать.
Але зруйнуємо безладдя
І не повторим помилок,
До рук візьмем нове знаряддя
Та розкопаємо струмок.
Струмок живучості і світла,
Його почуємо здаля
Та прошепочем заповітно:
„Нехай живе моя земля!”
2
Живи, земля, і посміхайтесь, квіти,
Вбирайтесь зеленню, холоднії яри.
Весна прийшла, аби усіх зігріти,
Змінити правила цієї гри.
Живи, земля, радійте, небосхили,
Гойдайтесь, райдуги, у барві кольорів.
Живе розрізали, але не розрубили,
Живе відродиться, як музика вітрів.
Живи, земля, утворюйтесь, калюжі,
Змивайте попіл руйнувань.
Хто вірить щиро, вірить дуже,
Той дочекається бажань.
Живи, земля,
Живіть, прозорі душі,
Не бійтеся проходити крізь страх.
Посипле дощ, і зникнуть перехожі,
Злетить нарешті синій птах.
Живи, земля, і посміхайтесь квіти,
Не зупиняйтеся кружить!
Майбутнє змінять скоро діти,
Бо хочуть жить!!!

Тетяна МИХАЙЛОВА,
Інститут іноземної філології

Рана Чорнобиля
 

Природа – дивний,
Неповторний світ.
Вона людині служить
Сотні літ.
І що остання їй у відповідь дарує?
Лише недбалість,
що усе руйнує.
Природа для людини –
То джерело життя.
Без неї неможливим
Є наше майбуття.
Ми думаєм,
Що вона житиме безмежно,
Гармонію
Порушуєм необережно.
Та люди є частиною природи,
Але про це забули.
І лише помилку страшну вчинивши,
Зв’язок отой відчули.
„Чорнобилем” глибоку рану
Природі завдали,
Народ жорстоко на страждання
Надовго прирекли.
Кого винити в цьому горі?
Кому відповідати?
І як оті болючі рани
Вкраїні лікувати?
Не чуємо ми відповідей. Тихо.
Зніміли людні села і поля.
Витає скрізь радіаційне лихо
І стогне під реактором земля.

Марина СЛОБОДЯН,
Інститут української філології

Гіркий полин

Десь тихо-тихо джерело
У лісі вигравало,
Під ту мелодію п’янку
Зозуленька кувала.
Кувала щастя та біду,
Журбу та радість, горе.
І цю історію стару
Почула я в діброві.
Колись-колись, давним-давно,
До тебе навіть і до мене,
У світі було ще добро
І сонце, й синє небо.
Росилось щастя, наче дощ,
Земля завжди раділа,
А у гніздечку край села
Лелеченька сиділа.
Сиділа день, сиділа ніч
І боцюня чекала,
Завжди надію та любов
У серденьку тримала.
Та тільки якось, наче сон,
Земля вся потемніла.
Вся синя даль – то чорна мла,
А сонце тінь накрила.
Вже не радіє немовля
Лелеки вже немає,
Лиш тільки вибух – і земля
Навколо помирає.
А так хотілося ще жить,
Співати та любити
Зустріти вквітчану весну
Чи райдугу зловити.
Почути пісню солов’я,
І як кує зозуля,
Та тільки ніч у тих місцях,
Лиш місяць всюди… всюди
 

Катерина КОТ,
Інститут української філології

VI РОЗДІЛ

Весна

Ніжні розпускаються котики вербові,
Життєдайні випали роси світанкові.
Йде до хати стежкою дівчина-красна.
Навкруги буяє все, бо прийшла весна.

У лісі розливаються пахощі живиці,
Проліски розкидала мавка-чарівниця.
І калина вельоном квітне край вікна.
Навкруги радіє все, бо прийшла весна.

У небеснім просторі, в сонячному сяйві,
Піснею ранковою нас чарує жайвір.
Солов’їне тьохкання чути допізна.
Навкруги співає все, бо прийшла весна.

Інна ГАВРИЛЕНКО,
Інститут української філології

Наш котик

Тихий вечір догорав,
Десь на пічці котик спав,
Мило муркав він уві сні,
Мимрив казки чарівні.

Котик бачив чудеса,
Кицю білу й небеса.
Зірочки на небі, й злого пса в ганебі.

Котик дуже добрим був,
Перемогу він здобув
Над всіма мишами,
Що шастали млинами.

Ось такий от котик наш,
Ми дамо йому лаваш,
Напоїмо молоком,
Покладемо спати знов.

Ольга КОНДРАТЕНКО,
Інститут фізико-математичної
та інформатичної освіти і науки

Жабенятко

Під лопухом
Сидить звірятко:
Мале, зелене
Жабенятко.
Очиці круглі,
Носик, вушка.
Головка хилить
На подушку.
Втомилось
Цілий день стрибати.
Пора у ліжко,
Треба спати.
І жабенятко враз заснуло.
Лопух схилився,
Щоб не дуло.
А жабенятко
Бачив сон,
Що у стрибках
Він чемпіон.
Стоїть веселий
І в медалях,
У нових брюках
Та сандалях.
Він зранку
Здійметься з подушки,
Помиє очі,
Носик, вушка.
І постриба
На тренування,
Аби здійснилися
Бажання.

Тетяна МИХАЙЛОВА,
Інститут іноземної філології