Кілька тижнів тому на сайті вишу була публікація про літній відпочинок на університетській базі «Синевир», що на Закарпатті. Студенти і викладачі НПУ імені М. П. Драгоманова, які дякували за те, що ми знову занурили їх в чудову закарпатську атмосферу. Тому хотілося б поділитися одним з листів, у якому студентка ІV курсу розповідає про свої враження від краси природи і затишку бази відпочинку.

"…Складно сприймати себе серйозно після усвідомлення, що раніше думав, що не любиш гори. Тепер я не розумію як їх можна не любити, і тим паче, як можна бути переконаним в цьому. Я говорю не про багатогодинні видряпування на верхівку найвищої точки України чи якоїсь області. Мова йде про про інакшість природи, ставлення людей і загальну атмосферу  середовища.

Знаєте, коли вважаєш себе гідним носити ім'я мізантропа чи справді відчуваєш бажання кинути все і поїхала світ за очі, певно, нема нічого краще. Звичайно, все суб'єктивно і для кожного своє "краще", але це моя суб'єктивна думка, яку я готова відстоювати.

Так от, в горах людей майже нема. Точніше є місцеві, яких, до речі, дуже складно зрозуміти через специфічний діалект та туристи, яких ти швидко запам’ятовуєш в обличчя, а за кілька днів ви вже вітаєтесь, наче давні друзі. Тому можна сказати, що людей немає, тим паче, якщо живеш більшість часу у великому місті. У цьому місці ти можеш уявити себе відлюдником, відчуваєш себе, наче на романтичному побаченні з великим світом. А ще за тиждень ти навіть звикаєш до того, що всі не просто привітні, а намагаються щось підказати, з чимось допомогти. Мабуть, не варто казати, як складно потім знову звикнути до похмурих та зайнятих мешканців мегаполісу.

Природа – окрема розмова. Чи траплялось з вами так, що від краси, яку ви бачите перед собою, у вас проступають сльози? У мене це вперше відбулось саме в Колочаві, коли ми під час заходу сонця піднялись на верхівку однієї, назвемо її, гірки, з яблунями. Це той випадок, коли ти розумієш, що варто цінувати мить, яка є «зараз і тут». До речі, щодо цінності моментів – у горах це усвідомлення швидко приходить, так як погода може бути вкрай мінливою. Ось кілька хвилин тому було сонце та літня спека, а ось – злива і градусів так 13°. У таку дощову погоду єдине бажання – сидіти на ґанку бази відпочинку та пити гарячий чай. Мінливість присутня і в самому ландшафті Колочави – ось гора, а ось уже потічок, водосховище, ліс, а для особливо культурно орієнтованих – десять музеїв.

Своє єднання з природою усвідомлюєш, коли несподівано для себе відкриваєш у собі бажання помацати усіх корівок, котиків, овечок, конячок, качечок, равликів та ящірок. А ще можна гуляти і раптом в якийсь момент усвідомити, що повітря чисте – і стояти й просто його вдихати. Кілька хвилин. І трава навкруги чиста. І вода, хоча з колочавського джерела пити не раджу, принаймні одразу.

Щодо самої університетської бази "Синевир" в Колочаві, то це одне з кращого, що є в нашому університеті. Кажу вам серйозно. Охайна територія, довкола чарівний краєвид, затишні і зручні кімнати, де живеш у своє задоволення, ніхто тебе не турбуватиме. У цьому році з’явився wi-fi! Одразу думаєш, що переглянеш останній сезон улюбленого серіала, але протягом всього відпочинку – жодної серії, бо такого більше бажання не виникає. Адже повсюди така краса! Єдиний недолік – відсутність кухні, де можна самостійно готувати , але є "Колиба" на території. Справді ідеальний бюджетний варіант.

Звичайно, найоптимальнішим варіантом є поїздка дружньою компанією, адже окрім гуляти, гуляти і ще раз гуляти, і надихатись краєвидами, інших розваг нема. Але в тому і сенс – відпочити від проблем, дедлайнів, соціальних мереж, натовпу. З власного досвіду скажу, що і вдвох з подругою нудьгувати не доведеться, єдина умова – потрібно бути трохи шаленими".

Владлена Герасименко,

студентка факультету філософської освіти і науки