27 травня 2014 року Народний студентський театр «Вавилон» Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова закрив театральний сезон в університеті знову традиційно – прем'єрно. Вистава «Героїня помирає у першім акті» за п`єсою Людмили Коваленко як чи не найкраще вписалася в український репертуар театру. Художній керівник і режисер постановки – директор Центру культури і мистецтв НПУ Ірина Савченко, режисер і звукооператор – Альона Шашко.

Філософські роздуми й пошуки щастя героями п’єси на фоні життєвих перипетій повертають глядача до тонкої матерії душі людини. Вавилонівці, до речі, не з дуже притаманним їм раніше психологізмом, тепер відкрили його для себе і для своїх шанувальників. Вистава й манера постановки наближається до людини як в залі, так і на сцені, не полишаючи ексклюзивних творчих експериментів.

Іронічна інтонація, переплетення фактографічності з гротеском, раціонального і серйозного, високого з ірраціональним, жартівливим від початку п’єси дещо заплутують глядача, кидаючи його один на один з питаннями без відповідей на кшталт: що? де? і як? Таку виставу варто віднести до типу тих, що залишають думку «в муках незавершеності». І дуже часто глядач відчуває не так насолоду від перегляду, як насолоду від власного процесу й результату мислення, пошуку відповідей на питання.

Такі постановки врешті не очікують на звичного шанувальника, що прийшов у пошуках пасивної естетики. Актори змушують до мислення, дія вимагає внутрішньої активності глядача.

Для сучасності досить актуальна вистава, зваживши на те, що ми живемо десь приблизно у системі віртуальної культури. І не тільки тому, що в оточенні комп’ютерів і нанотехнологій, а в розумінні того, що ми самі собі створюємо віртуальний простір і спостерігача в ньому – самого себе. А все це переплетено реальними подіями з життя, де диво може стати звичним й простим явищем. У цьому створеному світі можливо здійснення усіх мрій, можливі смерть і воскресіння, шанс на нове життя. Цей дивовижний феномен нової культури, так реально й просто схоплений вавилонівцями і, наче завмерлий у часі, вивернутий мов кожух назовні, так явно постає перед глядачем, що аж лякає його. І от, те що ми так ховаємо від самих себе, наші бажання, пристрасті, страхи – і просто нам перед очі. Як тут не забунтуєш, як не скажеш – обурливо – отак прямісінько й у очі.

А тут тобі до всього ще й модний сценічний епатаж, жонглювання символами, знаками, формами, претензія на багатозначність. Засоби виразності режисера й актора сповнені образності, парадоксальності, сягають ментального коріння і апелюють до уважної культурної публіки.

Актори «Вавилону» демонструють у цій виставі новий етап свого розвитку, схрещуючи театр з перформансом, пластичним мистецтвом. Кожен рух лаконічний, витриманий, змушує глядача реагувати на нього усім тілом. Картини на сцені змінюються швидко й наче кліпово, тим самим вимагаючи повної зосередженості. Навіть мовленнєва форма втілення набуває дещо осучасненого змісту, стає носієм не інформації, а дії.

Завдяки усьому цьому й відбувається отой безпосередній енергетично-смисловий обмін між глядачем у залі й актором на сцені. У вузькому театральному сенсі завжди все підпорядковується таким безсумнівним категоріям, як «пульс покоління» чи «ритм сьогоднішнього буття». Дуже складно сьогодні потрапити на виставу, не запліснявілу ні змістом, ні манерою виконання. Студентському театру «Вавилон» вдалося досягнути рівня, коли під час перегляду п’єси емоції дістають захмарних щаблів, а побачене та почуте пробирає до мозку кісток.

Людмила КУХ,

прес-служба університету