Розвинене громадянське суспільство

а) Існування значної мережі активних, автономних груп, що переслідують різноманітні індивідуальні інтереси;
б) Широко поширена участь у діяльності груп;
в) Окремі особи мають множинне членство в групах (є членами більше як одної групи).

Громадянське суспільство в Україні: демократичні орієнтири та реальна практика (В. Степаненко)

Аналізується стан громадянського суспільства в Україні за такими критеріями:
а) існування розвиненої мережі активних незалежних груп, що ставлять на меті задоволення різнобічних індивідуальних і групових інтересів;
в) широка участь громадян у груповій діяльності та
с) громадяни мають і здійснюють плюралістичний вибір членства у таких групах.
Водночас методологічними орієнтирами цього звіту є не лише інструментальні критерії громадянського суспільства як сфери діяльності громадських організацій. Громадянське суспільство в ширшому контексті розуміється як культура цивільності й практики громадської активності, яка ґрунтується на принципах добровільної самоорганізації людей за їхніми інтересами та на основі спільних цінностей – це і є змістовним інституціональним компонентом, який перетворює процедурну демократію на ефективну плюралістичну модель суспільної організації та взаємодії.
У першому розділі здійснено аналіз політичної логіки розвитку громадянського суспільства, його принципів і цінностей в Україні від сприйняття та визнання його державою й “широким” суспільством до його поступового утвердження як важливого актора суспільно-політичного процесу, окреслено сучасні позиції, здобутки, виклики й потенціал розвитку громадянського суспільства у країні. Другу частину присвячено дослідженню його основного структурно-інституціонального компоненту, а саме – громадським організаціям і об’єднанням громадян із фокусом уваги на якісних їх характеристиках і, насамперед, щодо того, наскільки ефективно та адекватно вони виконують своє головне призначення – представляти й захищати суспільні інтереси та інтереси окремих соціальних груп. З’ясування цих питань допоможе визначити адекватність як наявної державної стратегії, так і підходів донорських інституцій щодо подальшого сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні, яке (сприяння), однак, не може ототожнюватись із політикою “формування” чи “насадження” його цінностей і практик чи то згори, чи то ззовні. Третя, підсумкова, частина цього звіту містить деякі політичні рекомендації, які були б доречними в застосуванні такої політики сприяння розвитку громадянського суспільства.
Серед основних висновків доповіді є такі:
Історія розвитку українського громадянського суспільства свідчить про поступову й позитивну його трансформацію від боротьби за самоствердження та власне його визнання державою й “широким” суспільством до його поступового утвердження як важливого актора суспільно-політичного процесу. З 2005 року громадянське суспільство та держава починають використовувати взаємно ресурси й можливості (людські, організаційні, політичні) одне одного. Розвиваються також плідні відносини співпраці громадянського суспільства й бізнесу, про що свідчать факти підтримки великим бізнесом громадсько-суспільних ініціатив (наприклад, створення за ініціативи В. Пінчука фонду “Ялтинська європейська стратегія” (YES), іонду “АнтиСНІД” тощо).
Водночас громадянське суспільство в Україні (у силу різних причин: складного процесу трансформації “третього сектора”, нерозвиненості учасницької політичної культури, реальної політичної залежності вітчизняного великого й середнього бізнесу щодо напрямів його філантропії та підтримки громадських ініціатив, обмежених переважно соціальною сферою, ще й досі не цілком сприятливих інституціональних, зокрема законодавчих, умов, діяльності громадських організацій тощо) і надалі потребує зовнішньої донорської допомоги.
Зусилля донорських інституцій мають спрямовуватися не лише на підтримку програмної діяльності мережі НУО, а здебільшого на зміну інституціонального клімату, у якому працюють НУО. Так, більшу користь, аніж традиційне програмне грантове фінансування НУО, могли б принести зусилля щодо лобіювання тандемом “донори – НУО” реальних покращень законодавчого поля діяльності НУО, зокрема вдосконалення законодавства у сфері надання соціальних послуг НУО, заохочення практик філантропії бізнесу через податкові пільги, реальні кроки щодо боротьби влади з корупцією, зокрема унормування тендерних практик, які б надавали НУО реальну можливість участі в конкурсах на соціальні програми з бюджетних джерел.

З текстом доповіді можна ознайомитись у прикріпленому файлі (див. нижче)

Шановні колеги, нижче подано відгук на Антоніни Колодій на статтю Віктора Степаненка.


ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В УКРАЇНІ:
чи піддається воно аудиту?
(відгук на статтю-звіт В. Степаненка «ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В УКРАЇНІ: ДЕМОКРАТИЧНІ ОРІЄНТИРИ ТА РЕАЛЬНА ПРАКТИКА»)
Досягнення та невдачі в становленні демократії значною мірою залежать від рівня розвитку громадянського суспільства (далі ГС), яке водночас є і підґрунтям, і індикатором успішності демократизації. Але як виміряти стан самого громадянського суспільства? Які критерії обрати та якої ваги їм надати при виведенні індексу чи індексів його загальної розвиненості або хоча б при формулюванні чітких неформалізованих висновків щодо цього. Це дуже непрості питання і різні дослідницькі установи та окремі дослідники вирішували їх по-різному (про це буде сказано далі).
Як сказано на початку рецензованої статті, її автор мав оцінити рівень розвиненості громадського суспільства за кількісними та якісними показниками асоціативної діяльності громадян, врахувавши: а) існування розвиненої мережі активних незалежних груп, що ставлять на меті задоволення різнобічних індивідуальних та групових інтересів; в) широка участь громадян у груповій діяльності; с) наявність можливостей для здійснення плюралістичного вибору членства у таких групах і використання їх індивідами.
Віктор Степаненко доповнив ці завдання аналізом ставлення держави до громадянського суспільства на різних етапах суспільного розвитку, формування правового поля для нього, а також міркуваннями про розвиненість цивільної культури громадян, що обумовлює їх здатність виконувати ті основні ролі, які зазвичай пов’язують із участю в житті громадянського суспільства. Відтак його стаття стала спробою агрегації та оцінки практично усіх наявних в Україні даних про розвиненість правового поля, інституцій та культури громадянського суспільства, яким воно постало упродовж 15 років розвитку України як незалежної держави (найпізніші дані датовані 2006-07 рр.). При цьому автор не лише не уникає концептуалізації різних аспектів розвитку ГС в Україні, а й робить її одним із головних напрямів своєї роботи.
Сильними сторонами цієї статті є її добра структурованість, влучна характеристика послідовності просування України до громадянського суспільства, важливості ставлення до нього державних інституцій і широкого загалу, відсутність спрощених однозначностей, які часто зустрічаємо в публіцистиці («воно» – ГС – є , або «його» немає). Ґрунтовна джерельна база, використана автором, дозволила йому показати як успіхи в розвитку різних сегментів українського ГС, так і невдачі та слабкі сторони, що обумовлюють його деяку «неповносправність» (мій вислів, а не автора статті), що проявляється в неспроможності ГС постійно (а не лише в період революційного піднесення) відігравати вирішальну роль в утвердженні демократичних норм суспільного життя.
З більшістю, хоча звичайно далеко не з усіма, висновками та оцінками В.Степаненка я погоджуюсь. Наприклад, слушною, на мій погляд, є думка, що «громадянське суспільство в Україні пройшло етапи його суспільного і владного сприйняття та визнання і перебуває в процесі своєї інституціоналізації»; що під час Помаранчевої революції мав місце «прецедент здатності громадянського суспільства щодо його мобілізації задля «ремонту» пошкоджених норм цивільності у політичному виборчому процесі»; що мобілізовані ним громадяни (або, як пише автор, “люди з вулиці”) показали себе здатними до більшої толерантності та поваги до відмінностей, ніж політики; що під впливом тих подій у стосунках ГС та держави з’явилися деякі нові напрями (втім, на мій погляд, усе ще заформалізовані та неефективні) співробітництва, зокрема у виробленні публічної політики. Загалом згодна з більшістю з перерахованих автором політико-правових та культурних чинників, що гальмували в попередній час або й дотепер гальмують розвиток ГС в Україні та щодо шляхів подолання цих гальмівних впливів. Не можна заперечити й те, що вивчати стан громадянського суспільства за кількісними показниками в Україні майже неможливо, оскільки «дані щодо чисельності неурядових та благодійних організацій навіть на рівні офіційної статистики в країні є вже сам по собі проблемою».
Проте тут ми знову повертаємося до призначення рецензованої статті як складової частини демократичного аудиту та до ставлення самого автора до відбору й аналізу статистичних даних. Виникає питання: якщо йдеться про аудит, то з чого варто починати: з пояснення ситуації, у тому числі й за допомогою екскурсу в недавню історію відносин держави з громадянським суспільством, яке народжувалось, чи з констатації фактів про теперішній його стан, з наступним можливим переходом до пояснення. Автор вибрав перший варіант. Наслідком цього вибору стала традиційна аналітична стаття. Якби був вибраний другий варіант, ми можливо отримали б матеріал, що більшою мірою наближався б до поняття демократичного аудиту, у фокусі якого, як на мене, мало би бути вимірювання визначених дослідником (чи проектом) параметрів досліджуваного феномена.
Тим більше, що спроби саме такого, базованого на польових дослідженнях вимірювання розвитку ГС в Україні вже робилися експертами як міжнародних, так і українських дослідницьких організацій. Можливо, їх варто було б зіставити та оцінити, визначивши, які методики і які результати кращі, або, в разі незгоди з усіма, запропонувати свою методику оцінювання і відповідно до неї провести аналіз та надати його результати. Однак, у будь-якому разі, чіткість критеріїв та підібраних для їх відображення кількісних і якісних показників розвитку є важливою рисою аудиту. Звичайно, дослідник має бути свідомий того, що наявні методики оцінювання суспільних феноменів поки що не в змозі дати абсолютно точних кількісних показників, бо містять елемент суб’єктивізму, пов'язаний зі специфікою експертного оцінювання, неточністю статистики та іншими чинниками, на які цілком слушно (і, можливо, аж занадто часто) звертає увагу автор статті.
На мій погляд, найбільш повне та методологічно обґрунтоване, вимірювання розвиненості ГС в Україні (хоч як і всі інші – не без деяких огріхів, а тепер уже й достатньо віддалене в часі) було здійснене Лігою регіональних ресурсних центрів та Творчим центром «Каунтерпат» у співпраці з іншими громадськими організаціями, зокрема з Українським центром філантропії у 1999-2001 рр. Була використана апробована в міжнародних дослідженнях методика CIVICUS (Світового альянсу за громадянську участь), яка дозволила оцінити розвиненість не лише мережі громадських організацій, а й цінностей та впливу громадянського суспільства та сприятливості суспільно-правового середовища (не оточення, до речі, а саме середовища), в якому воно розвивається. За результатами цього дослідження були зроблені висновки, що українське ГС на початку ХХ ст. було трохи більш ніж «наполовину розвиненим» (в середньому його індекс становив 55,3% із 100% можливих), причому найбільш розвиненими його параметрами були «цінності» та «структура», дещо нижчим був показник «вплив», а розвиненість параметру «простір» була найменшою, віддзеркалюючи неналежну увагу держави та ЗМІ до проблем громадянського суспільства, його недостатню авторитетність в очах широкого загалу.
Іншим відомим зразком вимірювання розвитку ГС в Україні є щорічні доповіді Freedom House (далі – FH) під назвою «Нації на переході» («Nations on Transit»). Нагадаю, що ця організація визначає індекс демократизації за всіма параметрами (одним з яких є розвиток ГС) у діапазоні від 1 (повний розвиток даної ознаки демократичного суспільства) до 7 (відсутність даної ознаки). За даними FH упродовж усього періоду її спостережень від 1997 р. в Україні мала місце доволі стала тенденція до покращення стану громадянського суспільства. Покращення щорічних індексів розвитку ГС відображають такі цифри: 4.00 (1997); 3.75 (2001); 3.00 (2005); 2.75(2009). Якщо ці індекси порівняти з оцінкою деяких інших аспектів демократизації: індекс демократичності врядування змінився від 4.50 у 1997 р. до 5,00 (загальнонаціональне) і 5, 25 (місцеве врядування) – у 2009; конституційні, законотворчі та судові аспекти – відповідно від 3.75 до 5,00; корупція – від 6, 00 до 5, 75, то їх можна назвати дуже (занадто?) оптимістичними. Проте, якщо звернутися до даних за 2001 р., то вони цілком зіставні з даними Проекту CIVICUS за той самий рік і так само свідчать про «наполовину розвинене» ГС в Україні – на шкалі від чи то від 7 до 1, чи від 0 до 100.
В. Степаненко у своїй статті посилається на дані іншої міжнародної організації, USAID, яка публікує індекси сталого розвитку країн Центральної та Східної Європи, які також свідчать про значний прогрес у розвитку «третього сектора» в Україні, хоч і менший, ніж у Польщі чи Угорщині (що не дивно). За інтегрованим показником «NGO Sustainability Index» у 2006 р. Україна перебувала в числі країн «серединного розвитку» з індексом 3,6, тоді як Польща мала індекс 2,3, Угорщина – 2,6, Словаччина – 4,0, Росія – 4,3, Білорусь – 5,9. У статті В. Степаненка наводяться й інші висновки з цього звіту: про «чисельні удосконалення» правового середовища діяльності українських НУО та про кількість наявних і діючих громадських організацій (НУО). Якраз щодо останньої групи даних, які мали би дати статистичне підтвердження узагальнених висновків, у мене є чи не найбільші претензії.
Відповідно до названої публікації USAID в Україні налічувалось 47 тис. зареєстрованих і незареєстрованих (?!) НУО станом на 2006 р., з яких начебто діяли або якось про себе заявляли упродовж останніх двох років лише 10 % (я особисто ставлю під сумнів цю інформацію, не маючи процедурного обґрунтування щодо того, хто і як це з’ясовував та з яких джерел були взяті відомості про «незареєстровані» організації). Та далі – гірше. В. Степаненко наводить дуже кількісні дані з дослідження М. Лациби з Українського центру незалежних політичних досліджень (УЦНПД), який (центр) зробив і робить чимало корисного для моніторингу розвитку ГС в Україні. Однак, як мовиться, «редакція не несе відповідальності…». Згідно з наведеними М. Лацибою і повтореними В. Степаненком статистичними даними, на 1 липня 2007 р. в Україні було зареєстровано 52 693 громадських організацій (позначимо їх ГО) та їх осередків, майже 16 000 осередків політичних партій (sic!), 10 705 благодійних організацій, 20 186 - релігійних організацій (що мається на увазі – релігійні громади, чи щось інше?), 18 960 профспілок та їх об’єднань, 982 кредитні спілки, 5 480 споживчих то¬вариств, 473 спілок споживчих товариств, 6 003 об’єднань співвласників багатоквартирного будинку.
Додавши усі цифри, починаючи з осередків політичний партій, отримаємо число 78 789. Що робити з ним далі? За логікою подальшого викладу В. Степаненка, який виходить з існування у 2007 р. усе ж таки тільки понад 52 тис. ГО (виносячи в той спосіб за межі ГС навіть благодійні організації), друге число – для повноти картини громадянської діяльності – слід було б доплюсувати до першого. Тоді в сумі вийде 131 482 осередків громадянського суспільства. Чи чого? Навіщо тут осередки політичних партій? Чи вважаємо ми традиційні пострадянські профспілки елементами громадянського суспільства? Що таке тут релігійні організації: просто релігійні громади, чи щось інше? Як розуміти додавання організацій та їх осередків, в одному випадку, і товариств та їх спілок, в іншому? Питань можна задавати безліч з тієї простої причини, що ні аудитом, ні науковим аналізом тут і не пахне. Науковість починається з ідентифікації та класифікації: які саме структури відносити до осередків ГС, як їх класифікувати та як рахувати. Мої намагання підказати можливі підходи до розв’язання цих питань методики дослідження фактичного матеріалу (і в монографії, і в пізніших статтях та розділах) поки що залишаються ніким не почутими (кому охота займатися такою чорновою роботою), а без того достовірність та зіставність статистичного матеріалу щодо розвитку ГС в Україні залишається на тому рівні, який ми тут побачили.
І на закінчення вже зовсім гумористична інформація: виявляється, що «за цими ж даними [Лациби] «у більшості областей України нараховується кілька сотень організацій громадянського суспільства – переважна кількість організацій коливається від 200 до 500». Множимо 500 на 24 області і отримуємо 12 000 організацій. Втім, і це ще не кінець. Остаточним підсумком автора рецензованої статті щодо розвиненості мережі громадських організацій є судження (засноване на висловлюваннях, а не підрахунках, деяких, не названих у статті експертів) про те, що «реально маємо до 5 тисяч не формально створених, «паперових» або ситуативних, а реально діючих громадських організацій та об’єднань громадян всіх статусів (від міжнародних та всеукраїнських до місцевих) та спрямувань діяльності». Я б закликала читача виділеному мною – не вірити. Але це також моє особисте, не підтверджене реальними підрахунками судження, яке вимагає перевірки … все тим же аудитом.

P.S.
Коли я починала писати цей відгук на статтю дослідника, якого поважаю і якого загалом вважаю своїм однодумцем з багатьох питань і підходів, то збиралася «легенько» подискутувати з ним з приводу деяких інтерпретацій. Вийшло щось зовсім інше. Сподіваюсь, Віктор Степаненко не образиться, бо із сказаного в цьому огляді я сама для себе зробила такий, як мені здається, дуже корисний для подальших досліджень громадянського суспільства в Україні висновок: ми вже маємо доволі розвинене ГС; маємо чималу кількість теоретичних і прикладних досліджень щодо нього; чого нам бракує для отримання нових результатів – це достовірної кількісної інформації і правдивого аудиту.
Колодій Антоніна,
авторка книги «На шляху до громадянського суспільства» (2002).