Соціальна злагода у культурно різноманітних суспільствах

а. У суспільствах із значними етнокультурними та/або мовними розходженнями існує ефективна державна політика що сприяє толерантності та захищає культурні меншини;
б. У культурно різноманітних суспільствах державна політика ефективно сприяє підтримці загальних цінностей, на яких ґрунтується соціальна злагода;
в. У суспільствах із явними регіональними спільнотами, що формуються на основі значного відчуття регіональної ідентичності та спільних інтересів, державні структури формуються та функціонують таким чином, щоб забезпечити представництво та врахування відмінностей регіональних спільнот:
• Через застосування федерального принципу або передачі значних повноважень регіональним урядам,
• Через національні інституції що враховують принцип регіонального представництва,
• Через неформальні практики, які забезпечують дотримання принципу регіонального представництва на рівні національного уряду.


Соціальна злагода у культурно різноманітних суспільствах (C.Макеєв)

Аналізуються проблеми і перспективи досягнення соціальної злагоди (social cohesion) в такому культурно різноманітному і багатоскладовому суспільстві як сучасна Україна. В експертній доповіді представлений огляд тих просторів (сфер) взаємодій, стан яких є швидше конфліктним, аніж солідарним, і де досягнення компромісу між моно- і бікультуралізмом бажано на основі демократичних принципів і критеріїв. Такими сферами є: а) сфера міжнаціональних відносин; b) міжконфесійна сфера; c) сфера історичної пам'яті й очікуваного майбутнього; d) сфера мови.
Зазначається, що “політику регулювання соціально-гуманітарної сфери в Україні важко вважати послідовною.” Політична риторика насичена ідеями і концептами толерантності, захисту культурних меншин, проте про ефективну політику утвердження толерантності і захисту прав національно-культурних меншин говорити поки не доводиться. Тільки політика визнання і прийняття відмінностей (мовних, культурних, конфесійних тощо) зобов'язує до артикуляції і підтримки загальнолюдських та демократичних цінностей, які здатні стати підставою соціальної злагоди. Але для більшості пострадянських країн характерніша політика монокультуралізму на початковому етапі національно-державного становлення. В Україні вона складається швидше стихійно, ніж продумано, не визначені її змістовні етапи, черговість заходів, можливості поєднання з політикою бікультуралізму, ресурси і обмеження на її проведення, а значить і має вона вельми суперечливі наслідки.
Хоча відмінності між регіональними спільнотами досить виразні, політика їх визнання в Україні також не формується. Збереження надмірної централізації влади і повноважень в Україні не дозволяє складатися інститутам регіонального представництва, обмежує свободу і права місцевого самоврядування, перешкоджає затвердженню неформальних практик регіонального представництва в найвищих органах влади.
Пропонується модель формування політики визнання культурних відмінностей і досягнення соціальної злагоди з тієї або іншої проблеми. Методологічні та практичні основи такої політики у найзагальнішому вигляді могли включати наступні позиції:
• хто (які зацікавлені соціальні актори/агенти) і як формулює проблему;
• чи визнається проблема (суперечність) інститутами влади;
• чи організована і як проходить дискусія в суспільстві;
• чи знаходиться, чи досяжне компромісне рішення (варіанти компромісних рішень);
• чи відбувається ухвалення компромісного рішення і плану його імплементації (суб'єкти виконання і відповідальності, необхідні ресурси);
• чи запланований і чи здійснюється моніторинг імплементації з метою її корекції.

З текстом доповіді можна ознайомитись у прикріпленому файлі (див. нижче)