Функціонуюча ринкова економіка регулюється таким чином, щоб запобігти диспропорційній концентрації влади та забезпечити чесність в ...

а) Існує державна політика та закони, що створюють умови, необхідні для забезпечення чесності ринкових операцій, збереження конкуренції та підтримання стабільності монетарної системи;
б) Існують державні положення, що захищають права колективних переговорів стосовно робочої сили;
в) Існують державні положення, що врегульовують умови праці;
г) Існують державні положення, що захищають інтереси споживачів.

Регулювання ринкової економіки для запобігання диспропорцій концентрації влади та забезпечення справедливості в економічних відносинах (І.Новак)
Досліджуються соціально-політичні та соціально-економічні аспекти регулювання ринкової економіки в Україні з метою виявити чи забезпечуються запобігання щодо диспропорцій концентрації влади та принципи справедливості в економічних відносинах. Відзначається, що хоча за роки незалежності загалом сформовано законодавство, що відповідає демократичним стандартам та основним принципам ринкової моделі економіки, втім, “практичний досвід формування і функціонування базових суспільних інститутів, реалізації конституційних прав громадян щодо власності та доходу, свободи асоціацій, безпеки праці й споживання якісних товарів і послуг, свідчить про недостатню ефективність державної політики регулювання ринкової економіки.”
Історично властивий національній економіці високий рівень монополізації неринкового характеру зумовлює існування таких негативних економічних проявів, як олігархічна монополізація окремих видів діяльності, лобіювання інтересів і недобросовісна конкуренція за рахунок взаємодії капітал-влада. Негативними наслідками цього є надмірне розшарування суспільства за майновою ознакою, тінізація економічних відносин і поширення корупції. З огляду на це, першочерговими пріоритетами державної конкурентної політики сьогодні має бути удосконалення механізмів регулювання діяльності монополій, усунення адміністративних перешкод для бізнесу, реформування податкової політики задля забезпечення рівних економічних можливостей та зменшення соціальної стратифікації.
Існуюча модель національної фінансової системи дотепер цілком не звільнилася від таких негативних рис, як надцентралізація, планування зверху, державний розподіл фінансів і матеріальних ресурсів, що не дає змоги забезпечити ефективну взаємодію між заощадниками і позичальниками.
Національні законодавчі засади реалізації прав на свободу об’єднання та колективні переговори хоча і сформовані у відповідності з міжнародними стандартами, головним завданням у цій сфері є підвищення якості та результативності колективних переговорів шляхом розбудови їх інституційного забезпечення, створення позитивної суспільної мотивації щодо пріоритетності засобів соціального діалогу для розв’язання конфлікту інтересів.
Основною проблемою забезпечення реалізації конституційного права працівника на належні, безпечні і здорові умови праці в Україні є недостатній державний контроль виконання законодавства, залишаються актуальними питання безпеки праці, атестації робочих місць за умовами праці, порушення норм законодавства про працю щодо робочого часу і часу відпочинку.
Наявність демократичних перспектив для України у сфері соціально-економічної політики сьогодні визначається, передусім, необхідністю усвідомлення суспільством і владою неможливості подальшої експлуатації концептуальних підходів, стандартів та інституціональних механізмів, успадкованих від централізованої моделі управління, неефективності політики їх пристосування до ринкових регуляторів.

З текстом доповіді можна ознайомитись у прикріпленому файлі (див. нижче)

Запропонована Іриною Новак стаття справляє двоїсте враження. З одного боку, вона дає можливість отримати уявлення про ситуацію у вітчизняній соціально-економічній сфері. Задля характеристики її стану наводиться значна кількість цифр і фактів.
Однак в ній не проводиться чітке розрізнення між конституцією-законами і реальною державною політикою, зокрема щодо дотримання визначених законодавчо норм. На нашу думку, роздержавлення та приватизація власності в Україні вбачалися основною (а не просто важливою) складовою становлення його олігархічної форми, задля впровадження якої ваучерна форма виявилася цілком придатною, а відносно значущий державний сектор – необхідним у якості інструмента перерозподілу матеріально-фінансових потоків і активів. А от задекларовані в Конституції та законах потреби створення механізмів забезпечення рівних стартових умов та гарантій соціального захисту для кожного члена суспільства навряд чи варто розглядати як щось більше, аніж симулякрову данину успадкованим від радянської епохи суспільним очікуванням та ігрову імітаційну активність, розраховану на західного споживача.
У цьому сенсі показовими, але сумнівними виглядають джерела, використані у статті для характеристики поточної ситуації та шляхів виходу з неї: Програма економічних реформ на 2010-2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава", Програма діяльності Президента України (2010-2015), Послання Президента України Віктора Януковича до Українського народу тощо. У стороннього читача може скластися враження, що у цих та інших схожих документах відтворюється реальне прагнення можновладців запропонувати суспільству реальну стратегію покращення його життя і впровадити її на практиці, а не намагання черговий раз перекласти проблеми на попередників і переконати громадян у необхідності затягування пасків, що засвідчує досвід років незалежності.
В статті наявні ряд констатацій, які не знаходять продовження в оцінках і висновках. Так, вказуючи на найбільш серйозні виклики у 2009 р. в сфері діяльності АМКУ, автор не висвітлює, якою була реакція на них з боку названої та інших державних структур. Згадується також, що досвід більшості колишніх соціалістичних країн свідчить про використання на перших етапах трансформації економіки м'якого антимонопольного законодавства, але не визначається, яким же є наше. Констатується покладеність в основу розбудови банківської системи України загальновизнаних у світовій практиці принципів, але не вказується, чи є вони дієвими у нас. Це ж стосується згадки про сформованість правових засад реалізації прав на свободу об’єднання, колективні переговори й укладення колективних договорів (угод). Залишається незрозумілим, яка кількість трудящих охоплена галузевими угодами, чому 60% зареєстрованих галузевих об’єднань організацій роботодавців не укладають їх, а зобов’язання Генеральної угоди часто не мають стратегічного спрямування та послідовного характеру поряд з суто символічною відповідальністю у разі їх невиконання, тощо.
Викликають сумнів наступні висловлювання: про право на колективні переговори в Україні, котре реалізується в межах договірного регулювання колективних трудових відносин в контексті принципів загальної парадигми соціального діалогу; про сформовану тристоронню модель останнього, в якій держава виконує функції гаранта забезпечення прав та рівноправної участі у соціальному діалозі всіх його сторін, представника власних інтересів як сторони соціального діалогу та арбітра у вирішенні спірних питань; про перехід від епізодичного спілкування до системної, постійної співпраці як головний здобуток сторін соціального діалогу за роки незалежності в Україні. Сумнівно виглядає і доконаність авторських формулювань, на кшталт Закон України «Про захист прав споживачів» регулює, ним унормовано, захист здійснюють і т.ін. А потім згадується недосконалість законодавства у сфері захисту прав споживачів.